Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

страхополох і на додачу назвавши мене ще й євнухом. Останнє він розглядає як найвищий ступінь образи, яку він тілько спроможен нанести, бо ж пишається тим, що має неабияку чоловічу моць. Сказати правду, він є таким палким ревнителем культу Венери, сей наш капітан, що рідко коли промине нагоду відкрито похизуватися, і то в найбільш сороміцькій манері, своїми перемогами і пруесами в коханні по всій Европі та поміж маврів, турків і муринів. Він-бо має себе за неперевершеного Майстра Венериних Мистецтв і з погордою стверджує, що зазнав плотських утіх з усіма ріжновидами жінок на Землі та в усіх можебних позах, що їх нам заповідав Аретіно. До сього варт додати, що у своїх вандрівках він понавизбирував собі безліч капосних речей, що ми їх маємо за еротику, які він частенько показує декому з нас наодинці з самовдоволеним видом Знавця таких штук. Але більше про се розповім перегодом, зазначу тут лише те, що судячи з заклопотаности нашого капітана такими речами, які зарівно являють собою природні і протиприродні гріхи, я не дуже-то здивуюся, коли взнаю, що його вподобання сягають далі, аніж то можна було б очікувати у звичайного розпусника…

[Тут Автор описує, як увесь загін висаджується на берег і, ведений провідником-зрадником, потрапляє до рук індіян.]

Отож дикуни накинулись на нас, як то дехто, розумніший од нашого капітана, і передбачав, і ми були вимушені боронитися од них, яко тілько могли, але без пуття, позаяк місцевість була закрита й негодяща для захисту і напасники напосіли на нас зверху. Наш виверткий орудник, хитро прикриваючись, немов заслоною, цим Ґвенельоном, нашим провідником, квапливо одступав, увесь той час вимагаючи од нас, абисьмо билися, як то і має личити чоловікам. Але вчасно перечепившись через корінь кипариса, що виступав із землі, він перекинувсь навзнак і шубовснув з берега у воду, повну багнюки та льоду. Дикуни, на той час уже полонивши нас усіх, кинулись до нього та миттю поклали його голічерева й притисли до землі, і, коли у відповідь на їхнє питанє — Хто є нашим орудником? — ми повідомили, що саме він ним і є, їхній ватаг, Опеканкануг, і його підлеглі відкрито, не соромлячись, із задоволенєм, а ми з того мали собі таємну втіху, справили на нього малу потребу — почережно — одповідно до чину.

[Бранців, яких числом усього було п'ять, приводять на галявину, де їх по одному прив'язують до амбрового дерева та стріляють у них стрілами з луків, допоки живими не залишаються лише Сміт і Берлінґейм.]

…вони підійшли потім до мойого капітана, нібито збираючись вхопити його, щоб вести назустріч тій сумній долі, яка вже спіткала решту. Залишаючись справжнім джентльменом аж до самого кінця, [Сміт]… ґречно запропонував, аби я йшов першим. Слід сказати, що в справах подібного ґатунку моя шляхетність не поступиться будь-чиїй, і якби в тому була потребизна, я б рішуче одхилив жест мойого капітана. Прецінь Опеканкануг не звернув на теє жадної уваги і, схопивши капітана за руку, потягнув його до того клятого дерева. За сих околичностей капітан (який потім повідомив мині, що шукав лишень свій африканський оберіг), витяг з кишені свойого каптана жмут маленьких кольорових карток, які він, буцімто ненавмисне, упустив на землю. Дикуни миттю збудилися та лізли оден поперед другим, аби вхопити собі якомога більше тих карток. Розгледівши їх як слід, вони побачили, що на картках в яскравих кольорах були змальовані леді та джентльмени, в чому їх мати народила, в різноманітних любовних позах: вдвозі альбо ж групами утрьох, учотирьох, ба навіть і уп'ятьох, демонструючи такі звитяги розбещености, відтворити які у справжньому житі потребувало б не тілько виняткової хтивости, а й неабиякої уяви та чималої здібності у руханці.

Можна уявити, яку там на радощах здійняли веремію і як заходилися од сміху сі дикуни, запопавши таких витворів порнографічного мистецтва, позаяк дикуни являють собою расу на шляху до виродження, яка за своїм розвоєм стоїть ледь вище за звірину, на яку вони полюють, і у сім вони, купно з білими людьми подібного ґатунку, мають спільну любов до усього брудного та того, що збуджує хіть. Єдине, що можна сказати на їхню руч, так се те, що вони нігди пред тим в житі не бачили білих жінок не то що роздягненими, але й одягненими, і вони набагато менше схильні захоплюватися подібними витребеньками, які зараз одкрились їхнім очам. Вони реготали і кричали, вихоплюючи оден у одного картки, аби роздивитися їх усі.

[Вони] запитали [у Сміта], чи має він ще [подібні до цих картки]? У відповідь на що він витяг з кишені невеличкий компас, дивовижі якого (бо я вже мав нагоду бачити його ранійше, на сором мині) полягали не тілько в тому, що він був здатен показувати сторони сьвіту, бо ж одного сього дива, я так міркую, було б вже доста, аби викликати захоплення у дикунів… але також давав змогу спраглому оку того, хто завдавав собі клопоту зазирнути крізь маленькі отвори по боках, помилуватися намальованими на маленьких, розташованих всередині скельцях сценками, схожими на ті, що були на картках, але на відміну од тих вони здавалися більш справжніми, бо ж гаспидський творець мав здібність надати тим сценкам такого чутя глибини, що складалося враженє (приємне виродженцям), буцім зазираєш у замкову шпарину, і на яких можна було уздріти джентльменів, що ведуть себе мов жеребці, та леді, немов кобили у гоні…

Обаче, сей клятий пристрій потрібно тримати певним побитом, щоби сонце потрапляло на лінзи під одповідним кутом. Ті дикуни, і надто Опеканкануг, бувши нездібними опанувати ту просту хитрість, вважили за належне зберегти жалюгідне житє капітана, ймовірно, для того, аби він завсіди міг слугувати їм, керуючи роботою механізму в сім їхнім ярмарковім блазновищі. Діставши сі скарби, вони були настілько збуджені, що, невважаючи, як мині здалось, на увагу з боку капітана, що, аби вправлятися з цим дивовижним компасом, потрібен лиш тілько він один, сі дикуни забрали нас обох і привели до селища, де мешкав Опеканкануг, яке, як нам сказали, лежало неподалік од селища цісаря… напріч забувши, у свому захоплені, наповнити моє черево стрілами…

[Їх обох приводять до селища Опеканкануга, а звідти ведуть до селища Поухатана, і зрештою вони постають перед самим цісарем.]