Читати книгу - "Симпатик"

У нього була звичка говорити, стиснувши зуби, гризучи слова, наче кістки. Щодо лейтенанта, його емоції давно були обрізані. Він був подібний до людини, однак якщо його тіло рухалося, то обличчя і голос залишалися непорушними. Тож коли він сказав: «Вони мертві», це рівне повідомлення було загрозливіше, аніж лайка чи прокльони. Я боявся питати його, що саме сталося.

Натомість сказав:

— Ви ж не збираєтеся повертатися?

Беземоційний лейтенант на кілька градусів повернув турель своєї голови і націлився в мене очима.

— Повертатися до чого?

Сивий капітан пирхнув.

— Не лякайся, хлопче. Я чимало людей послав на неминучу смерть. Тепер, певно, моя черга. Я цього чекаю. Може, війна і пекло, але знаєш що? Пекло краще за цю діру.

На цих словах беземоційний лейтенант і сивий капітан відійшли помочитися.

Я не мав потреби писати в листі до Парижа, що ці чоловіки не дурні, принаймні поки що. Мінітмени[68] не були дурнями, вірячи, що можуть перемогти британські «червоні мундири», не більш ніж перший озброєний пропагандистський загін нашої революції дуркував, тренуючись з найрізноманітнішими видами примітивної зброї. З такого ополчення зрештою виросла мільйонна армія. Хто мав право сказати, що така ж доля не чекала на це зібрання?

«Люба тітонько, — писав я видимим чорнилом, — цих людей не варто недооцінювати. Наполеон казав, що люди помруть за стрічки, причеплені до їхніх грудей, однак Генерал розуміє, що ще більше людей помиратимуть за того, хто пам’ятає їхні імена, як він. Коли він проводить інспекцію, то ходить поміж них, їсть разом з ними, називає їх на імена, питає про їхніх дружин, дітей, дівчат, рідні міста. Кожен з нас хоче лише, щоб його визнавали й пам’ятали. Без інших людей не може бути нічого. Це бажання штовхає цих офіціантів, прибиральників, садівників, механіків, нічних сторожів і споживачів державних пільг економити, щоб мати змогу придбати стрій, чоботи, зброю, аби знову стати чоловіками. Вони хочуть повернути свою країну, люба тітонько, але також вони прагнуть визнання та пам’яті від тої країни, якої більше нема, від удів та дітей, від майбутніх нащадків, від тих чоловіків, якими вони самі були. Якщо вони програють, їх назвуть дурнями. Однак, якщо не програють, вони стануть героями та провидцями, живі чи мертві. Можливо, я повернуся з ними до нашої країни, байдуже, що про це скаже Генерал».

Хоча я сам і планував своє ймовірне повернення, але зробив усе можливе, щоб відмовити від цього Бона. Ми палили свої останні сигарети під дубом — останній відпочинок перед походом на десять миль. Ми дивилися, як чоловіки під командуванням сивого капітана та беземоційного лейтенанта підводяться, потягуються, чухають різні частини своїх кострубатих тіл.

— Ці хлопці вже позаписували свої передсмертні бажання, — сказав я. — Ти не розумієш? Вони не мають наміру повертатися. Вони знають, що ця місія самогубна.

— Життя теж самогубна місія.

— Дуже філософськи з твого боку, — мовив я. — Але це не змінює того факту, що ти божевільний.

Бон щиро й весело розсміявся — після захоплення Сайгона це з ним траплялося дуже нечасто. Вдруге, відколи я його знав, він завів епічну для себе промову.

— Божевілля — це жити, не маючи для цього причини, — сказав він. — Заради чого я живу? Для життя в нашій квартирі? Це не дім. Це камера у в’язниці, хіба що без ґрат. Усі ми живемо в камерах без ґрат. Ми більше не чоловіки, тепер, коли американці двічі трахнули нас і змусили наших жінок та дітей дивитися на це. Спочатку американці сказали — ми врятуємо ваші жовті шкури, тільки робіть, що ми скажемо. Бийтеся по-нашому, беріть наші гроші, дайте нам своїх жінок, тоді будете вільні. Нічого не вийшло, правда ж? Тоді, підвівши нас, вони нас врятували. Тільки от не сказали, що дорогою відрізали нам яйця й повирізали язики. Знаєш що? Були б ми справжні чоловіки, ми б не дозволили їм цього зробити.

Зазвичай Бон вживав слова наче снайпер, але це була черга з автомата, що змусила мене замовкнути на певний час. Тоді я сказав:

— Ти не віддаєш їм належне за те, що вони зробили, з чим їм довелося зіткнутися. — Хоча вони були моїми ворогами, я розумів їхні солдатські серця, те, як вони билися з вірою у власну мужність у бою. — Ти надто жорсткий до них.

Бон знову розсміявся, тепер уже без гумору.

— Я до себе жорсткий. Не називай мене ані солдатом, ані чоловіком. Зви солдатами й чоловіками тих, хто там лишився. Чоловіків із мого загону. Мана. Вони всі або мертві, або ув’язнені, але принаймні знають, що вони — чоловіки. Вони такі небезпечні, що для того, щоб утримати їх під замком, потрібні інші чоловіки, зі зброєю. А тут нас ніхто не боїться. Ми лякаємо лише наших жінок та дітей. І самих себе. Я знаю цих хлопців, продаю їм алкоголь, слухаю їхні історії. Вони повертаються додому з роботи, кричать на жінок і дітей, час від часу лупцюють їх, аби показати, що вони ще чоловіки. Тільки от це не так. Чоловік захищає свою дружину, своє дитя. Чоловік не боїться померти за них, за свою країну, за товаришів. Він не живе, щоб побачити, як усі вони помирають до нього. А от я так і зробив.

— Ти просто відступив, от і все, — я поклав руку йому на плече.

Він здригнувся і скинув її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він так відверто говорив про свій біль. Мені хотілося його втішити, і було боляче, що він не дає мені цього зробити.

— Ти мав врятувати свою родину. Це не робить тебе менше солдатом чи чоловіком. Ти солдат, от і думай як солдат. Що краще, піти на самогубну місію і не повернутися чи піти з наступною хвилею, яка насправді матиме шанс?

Бон плюнув і розчавив свою сигарету об підошву, тоді закопав її в купку бруду.

— Так більшість з них і каже. Вони невдахи, а невдахи завжди мають виправдання. Вони вдягають форму, говорять грубо, вдають солдатів. Але скільки з них справді поїде додому битися? Генерал просив добровольців. Отримав трьох. Решта сховалися за жінками й дітьми, саме тими, яких вони б’ють, бо ненавидять ховатися за ними. Дай боягузові другий шанс, і він знову втече. Так і з більшістю цих хлопців. Вони блефують.

— Ти цинічний покидьок! — заволав я. — За що ти тоді помираєш?

— За що я помираю? — крикнув він у відповідь. — Я помираю, бо світ, у якому я