Читати книгу - "Симпатик"

Я нічого не міг на це відповісти. Це була правда, навіть для цієї команди героїв, а може і дурнів. Хоч би ким вони були, тепер вони мали заради чого жити, якщо і не помирати. Вони радо відкинули жалобний одяг свого посереднього цивільного життя, розуміючи, як привабливо виглядає тигрова смужка строю з разючими жовтими, білими, червоними шаликами на їхніх шиях — військова розкіш, подібна до костюмів супергероїв. Однак, як і супергерої, вони не хотіли довго лишатися таємницею. Як можна бути супергероєм, якщо ніхто не знає про твоє існування?

Про них уже ходили чутки. Навіть до тих зборів у пустелі, того вечора, коли Сонні визнав свою поразку й усе одно переміг, він питав мене про цих загадкових людей. Колеса нашої розмови більше не оберталися, чорна кішка глузувала з моєї поразки, й у викликаній горілкою тиші Сонні порушив тему таємної армії, що готується до таємного вторгнення. Я відповів, що не чув ні про що подібне, на що він відповів:

— Не вдавай невинного. Ти — людина Генерала.

— Якби я був його людиною, — сказав я, — то мав би причини не розповідати комуністові.

— Хто сказав, що я комуніст?

Я прикинувся здивованим.

— А ти не комуніст?

— Якби я ним був, чи я б тобі сказав?

Ось вона, дилема підривних елементів. Замість того, щоб пишатись у сексуально неоднозначних костюмах супергероїв, ми ховалися під плащами-невидимками, тут так само, як у Сайгоні. Там, коли я відвідував таємні збори разом з такими ж підривними елементами, що відбувались у задушливих підвалах конспіративних будинків, сидячи на бочках з виробленими в США ручними гранатами з чорного ринку, я вбирався в непривітний бавовняний плащ з каптуром, який відкривав лише мої очі. У світлі свічок або олійних ламп ми знали одне одного лише за вигаданими прізвиськами, за обрисами тіл, за звуком голосів, за білками очей. Тепер, дивлячись, як міз Морі напівлежить під рукою Сонні, я був певен, що мої пильні очі вже не білі — вони криваво-червоні від вина, горілки й тютюну. Наші легені дійшли до димної рівноваги зі спертим повітрям, а попільничка на столику мовчки страждала від звичних тортур, напхана недопалками та гірким попелом. Я вкинув залишок від моєї сигарети в колодязь винної пляшки, де він утопився в рештках рідини зі слабким, докірливим шипінням.

— Війна скінчилася, — сказала міз Морі. — Невже вони цього не знають?

Підводячись, щоб побажати їм доброї ночі, я хотів сказати щось глибоке. Хотів вразити міз Морі своїм інтелектом, який більше ніколи не буде до її послуг.

— Вíйни ніколи не помирають, — мовив я. — Вони просто засинають.

— Це справедливо і про старих солдатів? — спитала вона, схоже, не вражена.

— Звісно ж справедливо, — відповів Сонні. — Якби вони не засинали, як ще вони могли б бачити сни?

Я мало не відповів йому, перш ніж зрозумів, що це питання риторичне.

Міз Морі підставила мені щоку для цілунку, Сонні простягнув руку. Він провів мене до дверей, і я прослизнув поміж холодними простирадлами ночі додому, до свого ліжка, де Бон крутився уві сні на своїй койці наді мною. Я заплющив очі й, під закляттям темряви, поплив на своєму матраці по чорній річці до чужої країни, що не питала паспортів. Нині з усіх її афористичних рис і похмурих жителів я пам’ятаю лише одне, з моєї пам’яті стерлося все, крім цього смертного відбитку — старого бавовняного дерева, місця останнього мого спочинку, на вузлувату кору якого я поклав втомлену голову. Я майже заснув уві сні, коли зрозумів, що шишкуватий дерев’яний вузол, на якому лежить моє вухо, насправді теж вухо, покручене й тверде, й віск його слухового нерва змішався з зеленим мохом нерівного слухового каналу. Половина дерева височіла наді мною, половина ховалась у повній коріння землі, й коли я подивився вгору, то побачив не лише одне — багато вух, які набряками стирчали з кори його товстого стовбура, сотні вух, що слухали й чули те, чого не чув я. То було таке страшне видовище, що мене викинуло назад у чорну річку. Я прокинувся спітнілий, хапаючи повітря, стискаючи голову. Тільки після того, як я скинув мокрі простирадла і зазирнув під подушку, я знову зміг лягти, хоч і весь тремтів. Моє серце досі билося, наче навіжений барабанник, але принаймні моє ліжко не було повне ампутованих вух.

Розділ 14

Іноді підривний елемент робить щось навмисне, а іноді, зізнаюся, випадково. Якщо подивитися назад, можливо, те, що я поставив під сумнів мужність Сонні, підштовхнуло його до написання того заголовка, який я побачив через два тижні після наших маневрів: «Живемо далі, війна скінчилась». Я побачив його на столі Генерала у штабній кімнаті його крамниці — вирізаний, прикріплений до дошки й придавлений степлером. Можливо, хтось і поділяв почуття, висловлені в заголовку, але точно не Генерал. Під заголовком була фотографія мітингу, влаштованого Братством у парку Вестмінстера — лави похмурих ветеранів у напіввійськовій формі з коричневих сорочок і червоних беретів. На іншому фото цивільні звичним для біженців способом вимахували плакатами й стискали банери з телеграфічним вираженням політичного протесту. «ГО ШІ МІН = ГІТЛЕР!», «СВОБОДУ НАШОМУ НАРОДОВІ!», «ДЯКУЄМО, АМЕРИКО!». Зважаючи на те, що стаття могла посіяти зерна сумніву в серцях вигнанців щодо продовження війни і розколоти окремі групи вигнанців, я знав, що моя провокація на адресу Сонні мала незапланований, однак цілком бажаний вплив.

Я сфотографував статтю міні-камерою «Мінокс», що нарешті стала мені в пригоді. В останні кілька тижнів я фотографував теки Генерала, до яких мав доступ як ад’ютант. Відколи я повернувся з Філіппін, я був безробітний, за винятком значної роботи на суспільне благо для Генерала, Братства та Руху. Навіть таємні армії та політичні фронти потребують клерків. Треба писати пам’ятки, заповнювати документи, оголошувати зустрічі, розробляти, друкувати і розповсюджувати листівки, робити фото, призначати бесіди, знаходити спонсорів і, що найважливіше для моєї справи, забирати й відправляти листи, а також отримувати і читати їх, перш ніж передати Генералові. Я зняв весь бойовий порядок Генерала: від місцевого загону до батальйону в Таїланді, від парадів Братства до потайних маневрів Руху, а також комюніке між Генералом та його офіцерами в таборі біженців у Таїланді, що очолював закритий на суходолі адмірал. Не менш важливо, що я фотографував і виписки з банківських рахунків, на яких