Читати книгу - "Кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Боронь Боже! Та невже вам ніколи не хотілося попросити викрадача забрати Джека?
— Забрати?
— Скажімо, залишити на ґанку лікарні, щоб якась сім’я його всиновила? Адже й вас узяли за дочку, і ви, як мені здається, були щасливі.
Я бачу, як Ма ковтає слину.
— Чого б я мала так чинити?
— Ну, щоб він ріс вільним.
— Вільним від мене?
— Звісно, це була б жертва — найбільша жертва, але тоді Джек мав би нормальне, щасливе дитинство в люблячій сім’ї.
— Він мав мене. — Ма робить притиск на кожному слові. — Він провів своє дитинство зі мною, і мені байдуже, чи вважаєте ви це за норму.
— Але ж ви розуміли, що позбавляєте хлопчика всього? — питає жінка. — День при дні його світ мав ширшати й ширшати, а той, що ви йому могли дати, дедалі звужувався. Ви, мабуть, з тугою згадували те, чого Джек ніколи не бачив. Друзів, траву, плавання, каруселі на ярмарку...
— Чому всі торочать про ярмарки? — Голос Ма хрипне. — Малою я їх терпіти не могла.
Жінка злегка всміхається.
З очей Ма капають сльози. Вона піднімає руки, щоб витерти їх. Я схоплююся зі стільця і біжу до неї, щось падає — бряяяязь. Я підбігаю до Ма й обіймаю її, а Морріс кричить:
— Не знімайте хлопчика...
Коли я вранці прокинувся, Ма знову лежала в Забутті.
Не думав, що в неї будуть такі дні в Зовні. Я смикаю її за руку, та вона лише тихо стогне й ховає голову під подушку. Мені дуже хочеться пити. Я примощуюся коло Ма, намагаючись дістатися до її циці, проте вона не розвертається до мене. Сотні годин я лежу поруч з нею, скрутившись калачиком.
Я не знаю, що робити. Коли ми жили в Кімнаті й Ма була в Забутті, я міг устати, приготувати сніданок і подивитися Телевізор.
Я дихаю носом, він тепер вільний. Здається, моя застуда минула.
Я підходжу до вікна і тягну за шнур, щоб трохи розсунути жалюзі. Надворі — яскраве сонце, вікна машин відсвічують його проміння. Повз вікно пролітає ворона й лякає мене. Здається, Ма не подобається світло, тому я згортаю жалюзі. У моєму пузику бурчить — бур-бур.
Тоді я згадую про кнопку біля ліжка і натискаю на неї, але нічого не відбувається. Та ось за хвилину в двері хтось тихо стукає — тук-тук. Я відчиняю їх і бачу Норін.
— Привіт, зайчику, як маєшся сьогодні?
— Я голодний, а Ма в Забутті, — шепочу я у відповідь.
— Вона забула тебе погодувати? Ми це зараз швиденько виправимо.
— Ні, не забула. Вона сама забулася.
На обличчі Норін відбивається збентеження.
— Гляньте, — показую на ліжко. — У такі дні вона не встає.
Норін називає Ма на її друге ім’я і питає, що з нею.
Я шепочу:
— Не говоріть до неї.
Але вона питає ще голосніше:
— Може, вам щось принести?
— Дайте мені поспати.
Зроду не чув, щоб Ма говорила в Забутті; її голос схожий на рев страховиська.
Норін підходить до шафи і дістає мій одяг. У темряві це важко, я засуваю обидві ноги в одну холошу, і на якусь мить мені доводиться спертися на Норін. Коли я торкаюся інших людей самохіть, це не так уже й страшно. Значно гірше, коли вони торкаються мене. Це наче удар струмом.
— Черевики, — шепоче Норін.
Я знаходжу свої черевики, засуваю в них ноги й застібаю липучки. Це не ті гнучкі черевики, що мені подобаються.
— Хороший хлопчик, — шепоче Норін з порога і махає мені, щоб я йшов слідом.
Я поправляю волосся у хвості, бо воно трохи вибилося, а тоді знаходжу Зубчик, камінь та кленову летючку і кладу їх собі в кишеню.
— Твоя Ма, певно, дуже втомилася від інтерв’ю, — каже Норін у коридорі. — Твій дядько вже півгодини сидить у приймальні й чекає, коли ви прокинетеся.
Пригода! Але ж ми не зможемо взяти в ній участі, бо Ма в Забутті.
Лікар Клей, ідучи сходами, звертається до Норін. Обома руками тримаючись за поруччя, я опускаю одну ногу, потім другу і ковзаю по ньому долонями. Я не падаю, хоч була мить, коли мені здалося, що от-от упаду. Проте я тут-таки встав на другу ногу.
— Норін!
— Секундочку!
— Я сам спускаюся!
Вона всміхається мені:
— Ви тільки гляньте!
— Дай п’ять, — каже лікар Клей.
Я відриваю від поруччя одну руку й стукаю п’ятірнею по його п’ятірні.
— То ти хочеш побачити динозаврів?
— Без Ма?
Лікар Клей киває.
— Ти весь час будеш зі своїми дядьком і тіткою, тож нічого тобі не загрожуватиме. Чи ти все-таки хочеш відкласти подорож?
Так, ой, ні, бо динозаври можуть зникнути.
— Сьогодні, будь ласка.
— Хороший хлопчик, — каже Норін. — А твоя Ма поки гарненько виспиться, іти, повернувшись, розкажеш їй усе про динозаврів.
— Привіт, друзяко.
Це мій дядечко Павло, я й не знав, що його пустили в їдальню. Гадаю, в чоловіків звертання «друзяко» заміняє слово «солоденький».
Я снідаю, а дядечко Павло сидить поруч. Це дивно: він говорить у маленький телефон і каже, що на другому кінці — Діна. Другий кінець невидимий. Сьогодні дають сік без шматочків, і він дуже смачний. Норін каже, що його замовили спеціально для мене.
— Готовий до своєї першої подорожі в світ? — питає Павло.
— Я в Зовні вже шість днів, — пояснюю я йому. — І тричі був надворі. Я бачив мурах, гелікоптери і стоматологів.
— Чудово!
З’ївши кекс, я вбираюся в куртку, надіваю шапку та окуляри й мащу обличчя кремом проти засмаги. Норін дає мені бурий паперовий пакет на той випадок, якщо мені буде важко дихати.
— Знаєш, — каже Павло, коли ми виходимо в обертові двері, — це навіть на ліпше, що твоя Ма сьогодні з нами не поїде, бо після вчорашньої передачі її всі впізнаватимуть.
— Усі на світі?
— Багато хто, — відповідає Павло.
На стоянці він простягає мені руку, щоб я тримався за неї. Але я не зважаю на це, і він її опускає.
Щось падає на моє обличчя, і я скрикую.
— Та це ж просто крапля дощу, — заспокоює мене Павло.
Я дивлюся на небо —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.