Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 93
Перейти на сторінку:
ні, то стане й двох людей.

— Двох? Ви маєте на увазі себе і свого...

Ма кам’яніє на обличчі:

— Я маю на увазі себе та Джека.

— А-а.

— Ми все робили разом.

— Як мило... Дозвольте запитати, я знаю, ви навчили його молитися Ісусові. Питання віри для вас дуже важливі?

— Це... частина того, чого я мала навчити Джека.

— І ще, чи правильно я зрозуміла, що телевізор допомагав вам розвіювати нудьгу?

— Мені ніколи не було нудно з Джеком, — відповідає Ма. — Як і йому зі мною, гадаю.

— Прекрасно. І ось ви зробили те, що деяким фахівцям видається дуже дивним. Ви надумали сказати Джекові, що його світ, завбільшки одинадцять на одинадцять футів, і все, що він бачить у телевізорі або про що дізнається з купки книжок, — це просто фантазія. Чи відчували ви докори сумління за те, що дурили його?

Вигляд у Ма аж ніяк не приязний.

— А що, на вашу думку, я мала йому сказати? Гей, за межами нашої кімнати є світ, повний утіх, але ти його ніколи не побачиш?

Жінка смокче губу.

— Я впевнена, що всі наші телеглядачі знають захопливі подробиці вашого порятунку...

— Втечі, — виправляє її Ма й усміхається мені.

Я чудуюся з цього й широко всміхаюся їй у відповідь, але вона вже не дивиться на мене.

— Втечі, так, ваша правда, й арешту... е-е-е... гаданого викрадача. А вам не спадало на думку, що роками цей чоловік дбав — на якомусь примітивному людському рівні, навіть у збоченій формі — про свого сина?

Очі Ма звужуються.

— Джек — тільки мій син, і більше нічий.

— Це так, у реальному розумінні, — каже жінка. — Я лише хотіла спитати, як, на вашу думку, генетичний, біологічний зв’язок?..

— Не було ніякого зв’язку, — цідить Ма крізь зуби.

— А коли ви дивитеся на Джека, чи не здається вам, що він скидається на свого причинця?

Очі Ма звужуються ще більше.

— Він схожий тільки на самого себе і ні на кого більше.

— М-м-м, — мугикає телевізійниця. — А тепер, коли ви думаєте про вашого викрадача, вас розбирає ненависть? — Якусь мить вона чекає відповіді, а тоді докидає: — Чи не здається вам, що, побачивши його на суді, ви зможете все простити?

Рот Ма кривиться.

— Тепер це не головне, — каже вона. — Я намагаюся думати про нього якомога менше.

— Чи усвідомлюєте ви, що для багатьох людей стали своєрідною провідною зорею, символом?

— А-а-а, чим, перепрошую?

— Символом надії, — усміхається жінка. — Тільки-но ми повідомили, що хочемо взяти у вас інтерв’ю, глядачі заходилися телефонувати нам, надсилати електронні листи, есемески, називаючи вас янголом, талісманом доброти...

Ма морщить обличчя:

— Я лише зуміла вижити і добряче попотіла, щоб виростити Джека. Ще й як попотіла!

— Ви дуже скромна.

— Насправді я страшенно роздратована.

Пишноволоса жінка двічі моргає.

— Ця вся ґречність!.. Я не свята, — говорить Ма все голосніше. — Я хочу, щоб до нас припинили ставитися так, ніби ми єдині, хто зіткнувся у своєму житті з чимось жахливим. Я знайшла в Інтернеті такі страшні історії, що в них годі повірити.

— Інші випадки, схожі на ваш?

— Атож. І не тільки... Звісно, коли я прокинулася в тій повітці, мені здалося, що ніхто ніколи не зазнавав такого жаху. Але річ у тому, що рабство винайшли не вчора. А щодо самотнього ув’язнення — чи відомо вам, що в Америці більш як двадцять п’ять тисяч людей відбувають кару в опрічних камерах? Дехто пробув там уже понад двадцять років. — Ма показує рукою на пишноволосу жінку. — Що ж до дітей, то є притулки, де сироти сплять уп’ятьох в одній колисці, а пипки до їхніх ротів приклеюють скотчем. Декого з дітей щодня ґвалтують татусі. Є й такі, що сидять у тюрмах і тчуть килими, аж поки зовсім осліпнуть...

Западає цілковита тиша. Потім жінка каже:

— Ваш гіркий досвід навчив вас... е-е-е... спочувати стражденним дітям у світі.

— Не тільки дітям, — озивається Ма. — Люди страждають від різних форм позбавлення волі.

Телевізійниця прокашлюється й перебігає очима свої записи.

— Ви сказали, що добряче попотіли, щоб виховати Джека, але ж цю роботу ще не закінчено. Зате тепер вам допомагатиме ваша сім’я і багато фахівців.

— Насправді тепер мені незрівнянно важче, — каже Ма, спустивши очі. — Коли весь наш світ уміщувався в квадрат одинадцять на одинадцять, його було легше контролювати. Тепер Джека лякає багато речей. І я просто скаженію, коли в медіях його називають виродком, савантом або просто дикуном. Це слово...

— Ну, він дуже особливий хлопчик.

Ма знизує плечима:

— Він лише провів перші п’ять років свого життя в дивному місці — от і все.

— Вам не здається, що це важке випробування сформувало чи, сказати б точніше, понівечило його характер?

— Для Джека це не було випробуванням. Це був звичний лад життя. Хоч, може, й ваша правда, але ми всі чимось понівечені.

— Він, безперечно, велетенськими кроками наближається до одужання, — каже пишноволоса жінка. — Отже, ви допіру сказали, що в умовах ув’язнення вам було легше контролювати Джека...

— Ні, не Джека, а все довкола.

— Ви, певно, відчуваєте майже патологічне прагнення — цілком зрозуміле — оберігати свого сина від зовнішнього світу.

— Авжеж, це зветься материнство, — мало не гарчить Ма.

— Може, ви якоюсь мірою відчуваєте ностальгію за своїм ув’язненням?

Ма повертається до Морріса:

— Їй можна ставити такі дурні запитання?

Пишноволоса жінка простягає руку, і якась особа вкладає в неї пляшку з водою. Телевізійниця відпиває ковток.

Лікар Клей підносить руку вгору:

— Коли дозволите... Гадаю, ми всі розуміємо, що моя пацієнтка дійшла до межі. Точніше, вже перетнула її.

— Якщо вам потрібна перерва, ми поновимо запис пізніше, — каже жінка до Ма.

Ма хитає головою:

— Покінчімо вже з цим.

— Добре, — каже жінка, розплившись у штучній усмішці, наче робот. — З вашого дозволу, я б хотіла повернутися до одного питання. Коли народився Джек, — це цікавить деяких наших телеглядачів, — чи не виникало у вас хоч на мить бажання...

— Задавити його подушкою, чи що?

Ма говорить про мене? Але ж подушки потрібні, щоб спати на них.

Жінка

1 ... 67 68 69 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"