Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

* * *

У березні 1961 року Павла Архиповича призначили редактором київської «Літературної газети». Він вступив до КПРС – безпартійному керувати пресою не належить. За участю нового редактора газету перейменували в нинішню «Літературну Україну». Вперше він підписав номер як редактор 3 березня 1961 року. Через два роки Загребельного зняли, не повідомивши його, коли він лікував відкритий тубер кульоз в Криму, в Алупці: «Літературна Україна» дуже дозоляла тодішньому главі українських комуністів Підгорному та іншим чиновникам.

Приблизно в цей самий час з’явилися чергові романи письменника – «Європа, Захід» (1960) і «Спека» (1960). У 1964 році Павло Архипович став секретарем, а в 1979-му – першим секретарем (до 1986 року) правління Спілки письменників України. Впродовж 1960—1970-х років Загребельний написав велику частину своїх романів, зокрема такі значні, як: «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «Розгін» (Державна премія, 1980), «Левине серце» (продовженням його став роман «Вигнання з раю», 1985), «Переходимо до любові» (1971), «Євпраксія» (1975), «Південний комфорт» (1984).

Одним із найвагоміших досягнень української прози став роман «Диво», в якому автор органічно об’єднує далеке минуле і сучасність. Головна героїня роману Софія Київська – символ української державності і духовності. Пізніше був створений цілий цикл романів про історичне минуле батьківщини. Найпопулярнішим серед історичних творів Павла Загребельного є роман «Роксолана» (1980), присвячений подіям української історії ХVI сторіччя. На думку самого автора, краще всього національні риси відбиваються в жіночому характері, і на сьогоднішній день українська нація тримається на жінках. У романі «Роксолана» Павло Архипович оповідає про дивовижну долю української дівчини Анастасії Лісовської, украденої в XVI столітті з України і проданої на стамбульському невільничому ринку в рабство. Володіючи блискучим розумом, незвичайною силою волі і привабливою зовнішністю, вона з безправної рабині стала дружиною султана Сулеймана Прекрасного (Завойовника) – наймогутнішого володаря імперії Османів. Оволодівши вершинами тодішньої східної і європейської культури, ця знаменита жінка під ім’ям Роксолани увійшла в історію і грала значну роль у політичному житті свого часу. «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні за яких обставин, – говорить письменник про свою героїню. – Вона гідна пошани. Вона страждала все життя. Я написав у романі, що вона померла не від віку, а від страждання…»

Окрім Роксолани, ще однією чудовою героїнею Павла Загребельного стала Євпраксія. За словами самого автора, роман про неї – це оповідь «про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові». Роксолана і Євпраксія, як говорив Павло Архипович, є найвидатнішими жінками минулого. Третьої такої жінки, про яку варто було б написати роман, Загребельний так і не знайшов.

У 1983 році виходить роман «Я, Богдан». Про цей твір Павло Архипович висловлюватиметься не один раз. «У своїх романах мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого або Богдана Хмельницького, не просто зробити спробу реконструкції тієї або іншої епохи. Мова йшла про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що велика наша історична спадщина не існує самодостатньо, а входить у наш день насущний, впливає на смаки наші і відчуття, формує в нас патріотичну свідомість, відчуття краси і величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до минулого з належною пошаною… Так, історія жива! Ось сенс всіх моїх писань на теми історичні. І я нескінченно вдячний читачам за підтримку, розуміння і віру».

У романі «Південний комфорт», який був опублікований у 1983 році в журналі «Вітчизна», події відбуваються в Києві в 1970-х – на початку 1980-х років. І ще в якомусь санаторії «Південний комфорт» – у чеховскій «Палаті № 6» епохи радянської української літератури.

«Цей роман – не документ. Єдине, що автор прагнув зобразити якомога точніше, – це Київ, його вулиці, пагорби і долини, його вічну красу і чарівність, – пояснював Загребельний. – Останнє належить уяві. Тому марно шукати, з чим би ототожнити описані тут події, ідентифікувати місця роботи героя і героїні, звести все до вгадування прототипів і фактів, вимагати від автора найдрібнішої правдоподібності, відмовляючи йому в праві на художню вигадку, яка є неодмінною передумовою будь-яких художницьких думок про людей, про життя і про світ».

Серед персонажів роману – прокурорські працівники. Постійна співробітниця Павла Архиповича в Спілці письменників України Валентина Запорожець розповідала, що до людей цієї професії у Загребельного не було ні краплі упередження. Просто його як посадову особу, парламентаря буквально завалювали скаргами, у тому числі і на співробітників правоохоронних органів.

Те, що відбувалося на сторінках «Південного комфорту», радянським вельможам припало не до смаку. У 1984 році в особняку в центрі Москви в Генеральній прокуратурі СРСР була скликана конференція з приводу виходу в світ цього роману. Головував особисто Генеральний прокурор Радянського Союзу. Не знайшли продуктивнішого заняття, ніж у 1984 році скликати конференцію з приводу роману, який навіть російською не переклали! У відрядження викликали прокурорів з Києва і областей України, запросили за спеціальним списком декількох журналістів із центральних московських видань… Роман «Південний комфорт» до кінця 1980-х не видавали.

* * *

У 1983—1984 роках Загребельний відчув, що надірвався в протистоянні вітрякам, в тяганинах зборів і кабінетів – від ЦК до Спілки письменників. У жовтні 1983 року він, похитуючись, встав і вийшов прямо посеред чергового засідання. У сусідній кімнаті колеги напоїли його кавою. «Я вийшов, щоб не впасти зі стільця, – розповідав він пізніше, – відчувши, що твориться щось недобре. Напередодні удома впав і розбив скроню».

У 1984 році, до свого 60-ліття, Загребельний зібрався розпрощатися з суєтою канцелярської присутності і столоначальників. Він вирішив вперше в житті сам розпоряджатися своїм часом, читати тільки те, що вважає за потрібне. Формально Загребельний залишив пост голови письменницької Спілки за власним бажанням на з’їзді 7 червня 1986 року.

«Сьогодні, – говорив Павло Архипович в 1991 році, – я вважаю, що вся моя адміністративна робота – це втрачені для творчості роки. Так трапилося, що я трудився для якоїсь ідеї, щось хотів зробити (і я, до речі, дещо зробив, вважаю, що багатьом талановитим людям допоміг), а з другого боку – я жив у якомусь світі абсурду».

Бібліографія останньої чверті століття життя Загребельного до кінця 1990-х заплутана.