Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

З дитинства хлопчик любив читати і віддавав цьому заняттю весь свій вільний час. «Народився і ріс у глухому селі, де книжка була рідкістю, – згадував письменник. – Тому читав тоді все, що міг «дістати». Закінчую життя в «суперцивілізованій» державі, яка має навіть Інтернет, але якось «забула» про книги. І тепер, щоб прочитати щось нове, мені знову, як в дитинстві, доводиться “діставати книги”». Не випадково книги стали для Павла Архиповича хобі на все життя. Він володів унікальною особистою бібліотекою, в якій зібрані книги різними мовами. «Книжки збирав, як бджола збирає нектар: крапелька за крапелькою – книжка за книжкою. Сто, тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч… Не знаю, скільки у мене книг і на скількох мовах (я читаю на 10—15), але все, що необхідне, завжди знаходжу в своїх «завалах», лише зрідка звертаючись до послуг великих національних бібліотек».

21 червня 1941 року на випускному вечорі в селі Озери Павло Загребельний отримав свідоцтво з оцінками «відмінно» по всіх предметах, від першого – «українська мова» до двадцять першого – «воєнізація». А 22 червня о 12 годині дня по радіо він, як і вся країна, почув промову Молотова. Це була війна…

* * *

Уранці 23 червня 1941 року вчорашній десятикласник Павло Загребельний у віці 16 років 10 місяців вистояв чергу добровольців і призовників у райвійськкоматі райцентру Кишиньки. Із запечатаним сургучною печаттю розпорядженням учитися на артилериста він відправився в незвідану путь. Добирався до Києва декілька діб серед жахливих картин перших бомбардувань і пожеж: Кременчук, Ромодан, Гребінка…

Після боїв на річці Ірпінь Київське артилерійське училище, до якого був зарахований Павло, перевели до Харкова і об’єднали з Харківським артучилищем. Далі – Суми і об’єднання з Сумським артучилищем. Восени училище евакуювали до Фергани.

Для укріплення з’єднання між Брянським і Південно-Західним фронтом з 20 серпня формується 40-ва армія. У неї влився загін із 1500 курсантів-артилеристів. Перший бій загону відбувся 8 вересня коло села Волокитине на Сумщині.

Потім було поранення, Саратов, куди Павла відправили на лікування, далі – Середня Азія. У травні 1942 року червоний командир лейтенант Загребельний прибуває в 61-шу армію Брянського фронту (з 29 липня 1942 року – Західного фронту). З травня 1942 року становища Червоної армії катастрофічно погіршується. Впала Керч, в операції «Фрідерікус» супротивник розгромив радянські війська в Ізюмському котлі під Харковом. Німці літом 1942 року успішно наступають на Кавказ і Сталінград.

18 серпня 1942 року під час чергового бою Павло був важко поранений і потрапив у полон. «Мене, вмираючого, підібрала німецька трофейна команда – немолоді, як мені тоді здавалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою з солдатської фляжки, переправили у Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був величезний табір, – згадував багато років потому Загребельний. – Не помер я тільки тому, що був молодий і досить міцний. У рані в боці завелися черв’яки, ніхто мене не лікував. Санітар із наших, що добровільно здався, приходив у палату-камеру з металевим планшетом, на якому розсипом лежали невідомо які пігулки. Ті, хто міг рухатися, накидалися на ліки, а лежачі просили: «Дай мені синю», “А мені жовтеньку”…»

Після Орла був Гомель, потім Кальварія і табори Німеччини. Кальварія – тихе литовське містечко, назва якого у католиків означає «голгофа» – місце, де Спаситель прийняв смертні муки.

У травні 1943 року в Кальварії в таборі для полонених радянських офіцерів Павло Загребельний пройшов через децимацію – страта кожного десятого. За напад на охоронця табору комендант зі своїм почтом з’явився на плац і наказав вишикувати двісті-триста полонених. Стрій завмер, ніхто не виявив малодушність, не здригнувся, не почав перескакувати з місця на місце. Уздовж шеренги пробігав зондерфюрер з трьо ма автоматниками і помахом короткого стека закінчував рахунок на кожному десятому. Того хапали, передавали іншій трійці головорізів із зондеркоманди, озброєних «шмайсерами», і вони тут же впритул стріляли червоноармійця. Загребельний чує: «зекс», «зібен», розуміє, що він восьмий, і його товариш, лейтенант Сорока, родом теж з України, з Одеської області, дев’ятий. Імені десятого вони не знали. Його обличчя Загребельний пам’ятатиме вічно…

Весною 1945 року Павло втік з полону і став бійцем загону французьких партизанів, «макі». З приходом військ США він потрапив на декілька днів до Парижа, потім вернувся в Північно-Рейнський регіон Німеччини, де з квітня по листопад 1945 року служив офіцером зв’язку при радянській військовій місії в британській окупаційній зоні і при 1-й армії США.

* * *

Повернувшись на батьківщину в 1946 році, Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. 2 вересня 1946 року він зайшов в аудиторію № 54 філологічного факультету і побачив Еллу Михайлівну Щербань. Вона стояла в білій сукні, тримаючись за спинку стільця. «Ми разом вчилися, я закохався в неї і залицявся п’ять років, що нині не модно», – згадував Павло Архипович. Вони одружилися в листопаді 1951 року, в 1952-му у них народилася дочка Марина, а в 1957-му – син Михайло.

Отримавши диплом з відзнакою, але без розподілу на роботу – «вільний», Загребельний з 1951 по 1953 рік оббивав пороги редакцій у Дніпропетровську. І вертався ні з чим, бо «сидів у полоні», неблагонадійний. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році Загребельного взяли в дніпропетровську газету «Дніпровська правда», де доручили складати статті за підписом партійних вождів області. Одночасно він пише розповіді, збирає матеріали для майбутніх романів. Відтоді Загребельний привчив себе до жорсткого робочого графіка.

Майже півтора десятка років Павло Архипович присвятив журналістській роботі, поєднуючи її з письменницькою працею. На початку 1954 року його прийняли в Спілку письменників України (СПУ). 28 травня 1954 року він отримав трудову книжку, де в графі «професія» значилося – «письменник». З 1957 року Загребельний почав вести відлік шляху романіста, що виснажує, як марафонський забіг. Того року вийшли в світ його повісті «Дума про невмирущого», «Марево», збірка оповідань «Учитель». Тоді ж, у 1957-му, з’являється його перший роман «Європа 45».

У 1957—1984 роках Загребельний видав 19 романів, з них шість – історичних. Роман «Первоміст» (1969) оповідає про те, як Батий прийшов підкорити Київ. Захисники міста марно чекали його наближення по тому самому шляху, по якому орда вже йшла на Переяслав і Чернігів: кочове військо ніколи не рухається однією і тією самою дорогою, поодинці і тому самому сліду. Світ широкий, шляхів не порахувати. Кожного разу коням потрібна нова трава. Несуть вони своїх грізних вершників від трави