Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Тим часом мандри продовжувалися. З берегів Тихої Сосни Сковорода відправився в Бабаї, звідти далі і далі… Харків, Валки, Великий Бурлук, Гусинка, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначиновка, Охтирка, Таганрог… Подорож до Таганрога – філософ ходив туди в гості до Григорія Ковалинського – продовжувалася близько року… Зупинявся Сковорода зде більшого в маєтках слобожансько-української шляхти: Донець-Захаржевських, Земборських, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Меч никових, Розальйон-Сошальських, Тевешових – або в келіях Курязького, Святогорського, Синянського, Сумського й інших монастирів.

За час своїх подорожей він написав ще багато різних за жанрами творів: «Дружина Лота», «Бесіда, названа двоє…», «Боротьба архістратига Михаїла з Сатаною», «Пря біса з Варсавою», «Зміїний потоп», «Вдячний Еродій», «Убогий Жайворонок». Крім того, Сковорода досить багато займався перекладами.

* * *

У безупинних мандрах минали роки. А з часом подорожувати ставало все важче і важче. За плечима філософа вже стояла старість, а з нею хвороби і неміч. Звичайно, друзі пропонували Сковороді який-небудь тихий притулок. Скільки разів запрошував до себе свого улюбленого вчителя лише один – Михайло Ковалинський! Восени 1784 року він писав Сковороді: «Мені дуже хочеться купити землю де-небудь в українській стороні… Якби це вдалося, то, відійшовши від всього, просив би Вас прожити решту життя разом». Ковалинський покинув розкішну столицю імперії і жив самотою в своєму маєтку Хотетово, що за 25 верст на південь від Орла. «Але Бог, – писав він пізніше, – таки звернув на мене свою увагу і послав мого старого мудрого вчителя». Сковорода, якому на той час вже перевалило за сімдесят, незважаючи на старечі болячки, на далеку дорогу, на негоду і ще на «постійну відразу до цього краю», відправився до свого найдорожчого друга, щоб дати його серцю відраду. Перед цим вони не бачилися майже два десятки років. Це була остання подорож великого філософа…

Довгі розмови про сенс життя, про те, що воно більше схоже на сон, а то й на галюцинацію обпоєної опієм людини, що найстрашніше покарання за зло – робити зло… Читання книг, привезених Сковородою… Зустрічі з тими, хто прийшов у маєток Ковалинського, щоб зустрітися з філософом… Так непомітно минуло близько трьох тижнів. Але негода, безперервні нудні дощі давали про себе знати – старий Сковорода кашляв все частіше, сили його танули на очах… І нарешті філософ попросив свого друга «відпустити його в милу Україну, де він до цього жив і хотів би померти».

Прибувши до Курська, Сковорода через сильні дощі був вимушений на якийсь час зупинитися в тамтешньому Знаменському монастирі, де його привітно прийняв архімандрит Амвросій Гиновський. Але як тільки розпогодилося і на небі засяяло сонце, філософ негайно подався туди, звідки він і їздив до Ковалинського, – у слободу Пан-Іванівку. Закінчити свій життєвий шлях він хотів саме там. У Пан-Іванівці Сковорода прожив ще близько місяця. «Дух бадьорий, та от тіло немічне», – усміхаючись, говорив він Андрію Ковалевському, коли той питав його про здоров’я. Ковалевський, розуміючи, що сили філософа закінчуються, запропонував йому виконати обряд приготування до смерті. І хоча Сковорода не бачив особливого сенсу в зовнішніх проявах благочестя, він, щоб нікого не спокушати, зробив все як годиться. Смерть наздогнала його удосвіта 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року.

Народна легенда свідчить, що напередодні до Андрія Ковалевського прибуло чимало гостей, які за обідом із задоволенням слухали Сковороду, – старий філософ був на подив говіркий, веселий і доброзичливий. А після обіду він пішов у сад і довго не повертався. Коли ж ближче до вечора господар будинку вирішив покликати його, то раптом побачив, що той під крислатою липою копає собі могилу. На питання, що він задумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандри. Хай тут і буде мій останній притулок». Після цього він пішов у свою кімнату, вмився, перевдягнувся в чисту білизну, помолився Богові і ліг спати, щоб більше вже ніколи не прокинутися…

На своїй могилі Сковорода заповідав написати загадкові слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Загребельний Павло Архипович

(1924—2009)

Видатний письменник, сценарист, громадський діяч.

Лауреат Державної премії СРСР і Державної премії УРСР імені

Т. Г. Шевченка, Герой України (2004)

Життя Павла Загребельного завжди було непростим – на його долю випало немало випробувань. «Павло Архипович багато чого пережив: ще зовсім юним побував на війні, потрапив у полон, зазнав утисків з боку тодішньої влади, і це проситься на папір – дай Боже його перу не зупинитися! – сказав колега Загребельного, письменник Юрій Мушкетик. – Знаю Павла Архиповича багато років і в різних іпостасях. Це людина виняткової пам’яті й енциклопедичних знань. У моєму житті трапилося двоє таких – ще академік Глушков. Коли розмовляєш із Загребельним, його ерудиція вражає, хоча я теж багато чого вивчав і бачив. Здається, немає на світі такого, чого б мій колега не знав, особливо якщо це стосується літератури і мистецтва. І все це вкладається в його твори. Ось що означає селянська працьовитість».

А тяготи селянського життя письменникові були знайомі з дитинства – адже народився він у звичайній сільській родині. Його батьки Архип Опанасович і Варвара Кирилівна жили в невеликому селі Солошино на Полтавщині, де Павло і з’явився на світ 25 серпня 1924 року. Хрестили його 29 серпня. «Відкрию вам секрет: у той час у селах вже практично не відзначали дні народження, – згадував Павло Архипович на схилі віку, – і навіть не знали, хто і коли народився. Річ у тому, що з приходом більшовиків насамперед зруйнували сільські кладовища, на них паслися кози. І ця зневага до пам’яті розповсюдилася на сільські родини, батько мій знав дату свого народження тільки тому, що у нас у господарстві була кобила з… паспортом. Селянам паспорти не передбачалися, а ось кобила повинна була мати документ, оскільки числилася у фонді Червоної армії. Батькові видали зелену книжечку з п’ятикутною зіркою. І там було написано: день і рік народження господаря кобили. У мене, на щастя, була церковна метрика, видана сільським попом, з датою хрещення – 29-го, і народження – 25