Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

В період революції Дарчин чоловік приїжджав сюди «на розвідку». Тут покрутивсь-покрутивсь і поїхав назад. І після того ні листів, ні звісток, нічого не було.

Коли вже закінчилася громадянська війна, а за нею пройшла колективізація, то вважалося, що вони десь загинули. Аж ось у 1982 р. появилась перша вісточка: про мене надрукували в «Известиях» статтю, а мій двоюрідний дядько Михаїл прочитав і подумав: «Це, мабуть, про Макарова сина». Почав розшукувати і знайшов мою адресу. Я запрошував Михайла Васильовича в гості, але він вже був дуже старий і не міг приїхати, а приїхав його син Олексій. Ми побували на батьківській садибі, я повів, показав, де і що там було. Заїжджали до Єлизавети Захарівни, моєї двоюрідної сестри; говорили про те, щоб кожний написав свої спомини. Це ініціатива мого племінника Леоніда Анатолійовича.

Спомини про старе почав писати мій батько, але я тоді не цікавився цим. Десь у 1954 році він написав свої спомини, хоч і не закінчив їх, бо в нього був крововилив і він скоро помер. Єлизавета Захарівна цю справу продовжила, бо в неї багато записів, даних про роки народження і всякі інші сімейні події. І багато було почерпнуто звідтіля, з Башкирії, від Михайла Васильовича. Переселенці краще зберегли пам'ять про старі часи, ніж тут, у Михалівці.

Тепер розкажу про кожного із своїх дідів, що мені відомо. Я пам'ятаю діда Дмитра невисоким на зріст - не вищим за 165 см - дідусем, який лежав на печі довгий час. Зимою 1926 року дідусь помер. Дуже віруючий чоловік він був, хата вся в образах, ні одної божої служби не пропустив. Бабуся Василина була з багатої сім'ї. В Тишківці був багатий чоловік Лук'ян Курінний, мав 10 гектарів землі, замолоду чумакував, на зиму їхав по сіль до Криму, а влітку займався хазяйством. Василина Лук'янівна була низенька, сухорлява, працелюбна, добре співала. Скупа була, так само, як і дід Дмитро. Цілий рік економили: зайвого сірника ніколи не витратили, щоб розтопити піч. Батько розказував, що його сестра Килина (замужем була за Григорієм Мелником) прийде, було, з поля з дідом Дмитром, а баба 20 хвилин дмухає у грубку, щоб розпалити вогонь, бо збавити сірничка - так це куди там! Такий самий економний був і дід. За 30 років трудової діяльності він заощадив 6 тисяч золотих і поклав їх у банк, бо там хороші проценти давали. Та настав 1914 рік, почалася війна і всі ці гроші знецінились. Дід із бабою співали у хорі; дід добре знав церковнослов'янську мову, читав псалтир, коли було треба. Я вже казав, що сам ткав гарні рушники і дарував їх у церкву. І от після такого відданого служіння Бог його так підвів - гроші одібрав; дід Дмитро перестав вірити, познімав всі образи із закутків і викинув на горище.

Дід з бабою часто скандалили і, як образно висловлювався мій батько, не раз очіпок летів у цебра, але мирилися і жили далі. А Василина казала: «Що там дивувати нам, грішним, як святі - й ті сварилися між собою».

Похований дід на старому кладовищі, там вже хрести всі попадали. Ми з Олексієм спочатку не змогли знайти його могилу. А потім Єлизавета Захарівна написала, де знаходиться могила її батька Захара, і намалювала план. Завдяки їй тепер ми знаємо, де поховано діда. На тому місці лишився тільки маленький горбок, а так ніяких ознак, що там колись була могила.

Щодо діда Василя. У Башкирії їм наділили землі безплатно, 5 десятин на одного члена сім'ї чоловічої статі, всього він одержав 25 десятин. Але до праці дід Василь не дуже рвався, так що він і там не розбагатів.

У діда Дмитра було п'ятеро дітей: найстарший Захарій Дмитрович, 1878 року народження, потім дочка Дарка, яка вийшла заміж за Пархоменка і мала двох хлопчиків: Костянтина й Івана. Дарка померла молодою. Про цю свою сестру батько дуже рідко згадував. Згадував, правда, як вони, діти, покотом спали, а Дарка поралась із матір'ю коло печі - варили вечерю, Захарко ж брав книжку і читав то Гоголя, то інші цікаві книжки.

Федь - це феномен, він, очевидно, зостався холостяком: у 1927 році ще не був жонатим; 5 років працював у Прибалтиці на меблевій фабриці. У тому місті була велика бібліотека, і він за 5 років всю її перечитав. А потім виїхав на Далекий Схід, там був золотошукачем. Останнього листа і гроші прислав у 1927 році. Займався чорною магією, хіромантією. Він у своєму листі вгадував, що дома відбувалося, які там зміни. І це на віддалі 12 тисяч кілометрів!.. Він вступив з моїм батьком у полеміку. Це ж вони - Федь і мій батько - «совратили» діда Дмитра щодо віри. Дід став невіруючим, навіть більше - затятим атеїстом. Я ще підсміювався з батька, кажучи: «Це тобі ще на тому світі згадають». І от Федь пише (він по-російськи писав), що він зараз віруючий. Він не вірить, що Бог сидить на небі, борідку погладжує, не вірить, що рай є, але в тому, що є вища сила, він певний. «Жити без віри, - писав Федь, - це все одно, що пливти на човні без весел».

Килина, батькова сестра, хоч була й невисока на зріст, але жилава: сили, мабуть, досить було. Бо раз, як розповідав мені батько, Килина зрізала дерево у лісі, розрізала його на три шматки й три шматки тих несла-несла й не донесла, одного покинула. А тоді й каже: «Макаре, біжи там принеси, я одного кльоцика там покинула, бо не могла донести». Так мій батько цього одного кльоцика ніс, ледь не луснув, а вона два притягла.

Килина мала двох дітей: Володьку й Галю. Володька десь у 1943 році загинув невідомо де; в 1941 році він ще з моїм батьком листувався. Він зі мною не листувався, бо технократ був, я ж більше поезію любив. Галя, старша, 1923 року народження, вчилася в педагогічному інституті. Мала двох дочок - Раїсу і Наталку - і двох синів. Померла несподівано у 1980 році. Того ж року померла і її мати Килина.

Ще треба розповісти про чоловіка Килини Дмитрівни. Звали його Іван Кононович Панасюк. Є історія, як він опинився в сім'ї Добрянських. Ще до революції помер перший Килинин чоловік Григорій, це був брат моєї бабусі. Отак у нас два роди зійшлося, два роди на одному прізвищі. Оскільки потрібна була по хазяйству поміч, то дід Дмитро найняв Івана Кононовича. Батько з ним дуже подружився, це був задушевний його друг, між ними не було ніяких секретів. Батько й порадив Килині вийти заміж за свого найкращого друга. Вона й вийшла, народила двох дітей. Іван Кононович знав багато батькових секретів: і про те, що він був у Поштовому курені у війську українського уряду, і про те, що брав участь у боях і таке інше. Так от, коли в 1933 році батька арештувало ГПУ, і слідчі почали підкидати питаннячка, батько зрозумів, що тут без Івана Кононовича не обійшлося. А от як іще його «дружба» проявилася. Оскільки батько виїхав на Донбас, коні й землю він здав у колгосп, воза продав, а дім залишив за собою. Так Іван Кононович вніс пропозицію обкласти батька податком. Моя мати пішла до нього і каже: «Що ж це ви робите, ви ж знаєте, що це не положено, він же службовець». А Іван: «Нічого не поробиш, що громада постановила, те й буде». Довелося батькові звертатися до районної прокуратури. Прокурор скасував ті всі податки.