Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.

Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.

У перші роки на Гіперіоні музи віднайти не вдалося. Для декого все це — збільшення відстаней при обмеженому транспортному сполученні (ненадійних «емтешках», малочислених екранольотах), зменшення ролі штучного інтелекту через обмежений доступ до інфосфери, відсутність зв’язку з Річчю Спільною і єдиний передавач плюс-сигналів вилилось у нові творчі сили, переусвідомлення того, що значить бути людиною і митцем.

Принаймні так мені розповідали.

А муза так і не прийшла. Мої вірші, як і раніше, були технічно довершеними та мертвими, ніби дохла кішка Гаклберрі Фінна.

Я вирішив накласти на себе руки.

Однак перед цим провів трохи часу (мінімум дев’ять років), забезпечуючи новий Гіперіон єдиним видом громадських послуг, яких йому бракувало — декадансом.

У біоскульптора з таким вдалим іменем Ґрауманн Од-Рубай я справив собі кошлаті боки, ратиці і цапині ноги сатира. Я відростив собі бороду і видовжив вуха. А ще Ґрауманн попрацював над моїм чоловічим агрегатом. Поповзли чутки. Юні поселянки, тубольці, дружини наших вірних синьошкірих містобудівельників та першопрохідців — усі чекали на гостини єдиного сатира на Гіперіоні або й самі призначали йому побачення. Тепер я знав, що насправді означають слова «пріапічний» та «сатиріаз». Окрім цієї нескінченної низки подвигів на сексуальному поприщі, я доклався до того, щоби легендарної слави набули мої алкогольні загули, і мій словниковий запас став наближатися до перших днів по інсультові.

Це було охуєнно. Все було заїбись.

І от тієї ночі, коли я вже вирішив пустити собі кулю в лоба, явився Ґрендель.

Начерк віньєток про турне нашого монстра:

Справдилися наші найстрашніші кошмари. Щось лихе уникає світла. Тіні Морбіуса й крелів[118]. Піддайте, мамо, вогню — сьогодні прийде Ґрендель.

Спершу ми гадали, що зниклі без вісти просто десь собі завіялися. На мурах нашого міста не стояли вартові, та й мурів, власне, ніяких не було і жоден воїн не боронив наші хороми й палати. А потім чоловік заявляє про зникнення дружини, яка, повечерявши з ним, не дійшла до дитячих спалень підгорнути малечі постіль. По тому серед тижня на свій виступ в Амфітеатрі поетів не явився абстрактний артист-бомбіст Гобан Крістус — уперше за вісімдесят років на театральному коні. Став зростати неспокій. Сумний Король Біллі повернувся з Джектауна, де тяжко наглядав за ходом реконструкції, і всім пообіцяв посилити заходи безпеки. Навколо міста сплели справжнісіньку мережу із сенсорів. Офіцери Бортової безпеки обнишпорили всю територію Гробниць часу, але нічого не знайшли в їхніх руїнах. Механіки побували на входах до лабіринту в ногах Нефритової гробниці, пройшли його вглиб на шість кілометрів, та нічого не виявили. Пілотовані й автоматичні екранольоти обшукали все між містом і хребтом Вуздечка, не зловивши на радари нічого, крім теплової сигнатури скельного вугра. Впродовж кількох місцевих тижнів більше ніхто не зникав.

А потім сталися перші смерті.

Скульптора Піта Ґарсію знайшли у власній студії… і спальні… і в дворі за нею. Начальник офіцерів Бортової безпеки Труїн Гайне здуру заявив новинарям: «Його наче роздерла якась порочна звірина. Але я в житті не бачив тварини, що здатна була би таке зробити з людиною».

Потайки нас усіх проймає приємний дрож і зашпори. Це правда, діалоги нікудишні, ніби зціджені з мільйонів фільмів та голографічних картин, якими ми себе лякали, але ж тепер ми всі — учасники вистави.

Спочатку всі підозрюють очевидне: на волю поміж нас вирвався якийсь психопат, який убиває з допомогою пульсаційного ножа або пекельного батога. І цього разу йому (чи їй) не вистачило часу позбутися тіла. Сердешний Піт.

Начальника офіцерів Бортової безпеки Гайнса звільнено, й управлінцеві міста Пруетту Його Величність дарує право набрати, підготувати та озброїти міську поліцію у складі, приблизно, двадцяти осіб. Ходять чутки, що на детекторі брехні перевірять усе шеститисячне населення Міста поетів. По вуличних кафе тільки й розмов, що про порушення громадянських прав… суто формально ми вже не входили до складу Гегемонії (то чи мали ми ці права взагалі?)… а легковажні ловці вигадують план, як спіймати душогубця.

А потім почалася різня.

В убивствах не прочитувалася жодна логіка. Трупи знаходили по двоє, по троє, по одному чи й узагалі не знаходили. Дехто зникав безслідно. По інших лишалися літри пролитої крові. Жодних свідків і вцілілих. Місце злочину не відігравало ніякої ролі: родина Веймонтів займала одну з хатинок на віллах у навколишнім передмісті, Сіра Роб навіть кроку не ступила зі своєї вежі-студії в центрі, дві жертви зникли на самоті глибокої ночі, гуляючи, напевно, в Саду Дзен, зате доньку канцлера Лемана не вберегли персональні охоронці у ванній кімнаті, де вона перебувала сама на сьомому поверсі палацу Сумного Короля Біллі.

На Лузі, в Центрі Тау Кита чи добрій дюжині інших планет Мережі смерть навіть тисячі осіб — всього лишень другорядна новина (одним рядком в інфосфері чи на розвороті ранкової газети). Зате в шеститисячному центрі п’ятдесятитисячної колонії десяток убивств (як той вирок страчуваному вдосвіта чоловіку[119]) сприяє неабиякій концентрації уваги.

З однією із перших жертв я був знайомий. Сіссіпрісс Гарріс була однією з перших — і однією із найзавзятіших — жертв моїх сатиричних завоювань. Прекрасна дівчина. Довгі біляві коси, надто м’які, щоб можна було повірити в їхню справжність. Колір шкіри ніби в щойно зірваного з гілки дерева персика — надто невинного, щоби про доторк до нього можна було мріяти. Неймовірно бездоганна краса — зірвати таку квітку мріють навіть у найбільш сором’язливих чоловічих снах. Тепер квітку Сіссіпрісс зірвали по-справжньому. Знайшлася тільки її голова. Вона лежала горілиць на площі Лорда Байрона, ніби дівчину по горло залили рідким мармуром. Щойно почувши про перші подробиці, я вже точно знав, із якого роду істотою ми маємо справу. Адже кіт, який у нас жив у маминій господі, майже кожного літнього ранку залишав нам на порозі південного дворика аналогічні офіри — голову миші, яка лупила на нас із пісковикових плит оченята і дивилися вгору своїм щирим та приголомшеним поглядом гризуна. Або вивірки — з її зубатим вишкіром. Усе це були трофеї гордовитого, але зголоднілого хижака.

Сумний Король Біллі