Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

class="p1">У цей час у квартирі № 82, під квартирою Латунського, служниця драматурга Кванта пила чай у кухні, дивуючись з приводу того, що згори доноситься якийсь гуркіт, біганина та дзвін. Підвівши голову до стелі, вона раптом побачила, що та на очах змінює свій білий колір на якийсь мертво-синюватий. Пляма ширилася на очах, і раптово на ній спухли краплі. Хвилини зо дві сиділа служниця, дивуючись такому явищу, доки, нарешті, зі стелі не линув справжнісінький дощ і не застугонів по підлозі. Тут вона скочила, підставила під струмені таза, що анітрохи не зарадило, позаяк дощ ширився й почав заливати і газову плиту, й стіл з начинням. Тоді, скрикнувши, служниця Кванта вибігла з квартири на сходи, й зразу ж у квартирі Латунського здійнялися дзвінки.

— Ну, задзвонили… Час забиратися, — сказала Маргарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у шпару дверей:

— Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! Чи це в вас вода тече? Нас затопило.

Маргарита піднеслася на метр угору й вперіщила по жирандолі. Дві жарівки розірвало, і на всі боки полетіли підвіски. Крики в шпарі припинилися, на сходах почулося тупотіння. Маргарита випливла у вікно, опинилася знадвору вікна, розмахнулася несильно й молотком вдарила в шибку. Вона схлипнула й обличкованим мармуровим муром каскадом побігли додолу дрізки. Маргарита поїхала до наступного вікна. Далеко долі забігали люди тротуаром, з двох машин, що стояли біля під’їзду, одна загула й від’їхала.

Покінчивши з вікнами Латунського, Маргарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився дзеленчанням та гуркотом. З першого під’їзду вибіг швайцар, подивився угору, трохи завагався, очевидно, не добравши відразу, що йому робити, сунув до рота сюрчка й скажено засюрчав. З особливим запалом під це сюрчання розсадивши останню шибку у восьмому поверсі, Маргарита опустилася до сьомого й стала трощити шибки в ньому.

Зморений тривалим неробством за дзеркальними дверима під’їзду, швайцар вкладав у сюрчання усю душу, причому точно слідував за Маргаритою, неначе акомпануючи їй. У павзах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав тху, а з кожним ударом Маргарити, надимаючи щоки, заливався, свердлуючи нічне повітря до самого неба.

Його зусилля, поєднувані із зусиллями роз’ятреної Маргарити, дали чималі наслідки. У домі діялася паніка. Цілі ще шибки розчинялися, в них з’являлися голови людей і негайно ж ховалися, розчинені ж вікна, навпаки, зачинялися. У протилежних будинках у вікнах на освітленому тлі виринали темні силуети людей, що силкувалися зміркувати, чого це без усякої причини трощаться шибки в новій будівлі Драмліту.

У провулку народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли без усякого глузду та сенсу люди. Служниця Кванта кричала тим, хто біг сходами, що їх залило, а до неї незабаром приєдналася служниця Хустова з квартири № 80, розташованої під квартирою Кванта. У Хустових побігло зі стелі й у кухні, й у вбиральні. Нарешті, в Квантів у кухні звалився здоровезний пласт тиньку зі стелі, розбивши усе брудне начиння, а далі пішла вже справжня злива: з кліток обвислої мокрої драниці полило як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду знялися крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Маргарита поглянула в нього й побачила людину, яка у паніці нап’яла на себе протигаза[271]. Вдаривши молотком в її шибку, Маргарита наполохала її, і вона зникла з кімнати.

І несподівано дикий погром ущух. Зіслизнувши до третього поверху, Маргарита зазирнула у крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. У кімнаті світилася слабенька жарівка під дашком. У маленькому ліжку із сітчастими боками сидів хлопчик років чотирьох і злякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Очевидно, всі вибігли з квартири.

— Шибки б’ють, — промовив хлопчик і гукнув: — Мамо! — Ніхто не озвався, й тоді він сказав:

— Мамо, я боюся.

Маргарита відкинула фіранку й влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійсь, не бійсь, маленький, — сказала Маргарита, силуючись пом’якшити свій схриплий на вітрі, злочинний голос, — то хлопчаки шибки били.

— З рогачки? — спитав хлопчик, перестаючи тремтіти.

— З рогачки, з рогачки, — потвердила Маргарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — він має рогачку.

— Авжеж, він!

Хлопець поглянув лукаво десь убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Маргарита, — я тобі снюся.

— Так я й думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Маргарита, — поклади руку під щоку, а я тобі снитимусь.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик і зараз же влігся й підклав руку під щоку.

— Я тобі казку розкажу, — промовила Маргарита й поклала розгарячілу руку на стрижену голову. — Була собі на світі одна тьотя. Вона не мала дітей, і щастя взагалі теж не мала. І от вона спершу довго плакала, а потім стала злою… — Маргарита змовкла, зняла руку, — хлопець спав.

Маргарита тихенько поклала молоток на підвіконня й вилетіла з вікна. Біля дому була колотнеча. Заасфальтованим хідником, всіяним битим склом, снували та щось вигукували люди. Серед них вже маячили міліціянти. Знагла вдарив дзвін, і з Арбату до провулка вкотилася червона пожежна машина з драбиною…

Та подальше вже не обходило Маргариту. Примірявшись, щоб не зачепити якого дроту, вона міцніше стиснула щітку й миттю опинилася вище від лиховісного будинку. Провулок під нею скосився убік і провалився донизу. Замість нього під ногами в Маргарити з’явилося скопище дахів, під різними кутами перетяте блискотливими стежками. Усе воно несподівано поїхало вбік, і низочки вогнів змазалися й злилися.

Маргарита зробила ще один ривок, і тоді усе скопище дахів провалилося крізь землю, а натомість з’явилося долі озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптом піднялося сторчма, а потім з’явилося над головою в Маргарити, а під ногами блиснув місяць. Збагнувши, що вона перекинулася, Маргарита прибрала нормального положення і, оглянувшись, побачила що й озера вже немає, а що там, позад неї, залишилась лише рожева заграва на обрії. Й вона зникла за мить, і Маргарита побачила, що вона наодинці з місяцем, який летить над нею й зліва. Волосся Маргариті давно вже стало копицею, а місячне світло з посвистом обмивало її тіло. За тим, як долом два ряди рідких вогнів злилися у дві суцільні вогняні риси, за тим, як хутко вони зникли позаду, Маргарита здогадалася, що летить із дивовижною швидкістю, і вразилася тому, що не захлинається.

Як збігло кілька секунд, далеко внизу, у земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла й підвалилося під ноги літуні, та воно відразу ж закружляло ґвинтом і провалилося в землю. Ще декілька секунд — таке