Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Міста! Міста! — прокричала Маргарита.

Далі разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяного відлиску якісь шаблі, що лежать у відкритих чорних футлярах, і здогадалася, що це річки.

Повертаючи голову угору й вліво, літуня милувалася тим, що місяць несеться над нею, як навіжений, назад до Москви й водночас дивним чином стоїть на місці, так що виразно видно на ньому якогось загадкового, темного — чи то дракона, чи горбоконика, гострим писком зверненого до покинутого міста.

Тут Маргариті зайшла думка, що вона, по суті справи, дарма так шалено жене щітку. Що вона позбавляє себе можливости будь-що роздивитися до пуття, як слід порозкошувати польотом. Їй щось підказувало, що там, куди вона летить, на неї зачекають і що нема чого їй нудитися від такої шаленої швидкости та висоти.

Маргарита нахилила щітку щетинням уперед, так що хвіст її піднявся догори, і, дуже сповільнивши ходу, пішла до самої землі. І це ковзання, як на повітряних ґринджолах, донизу принесло їй несамовитої насолоди. Земля піднялася до неї, і в безформній перед тим чорній гущі її позначилися її таємниці та розкоші під час місячної ночі. Земля йшла до неї, і Маргариту вже проймало пахощами зазеленілих лісів. Маргарита летіла над самими туманами росяної луки, потім над ставом. Під Маргаритою хором співали жаби, а десь вдалечині, чомусь дуже хвилюючи серце, шумів потяг. Маргарита незабаром побачила його. Він повз поволі, як гусениця, сиплючи в повітря іскрами. Випередивши його, Маргарита пройшла ще над одним водяним дзеркалом, у якому проплив під ногами другий місяць, ще більше знизилася й пішла, ледь-ледь не черкаючи ногами верхівок велетенських сосон.

Тяжкий шваркіт розпорюваного повітря почувся ззаду й став наздоганяти Маргариту. Поступово до цього шуму чогось, що летіло як снаряд, долучився чутний на багато верстов жіночий регіт. Маргарита озирнулася й побачила, що її наздоганяє якийсь складний темний предмет. Наздоганяючи Маргариту, він дедалі більше прояснявся, стало видно, що хтось летить верхи. А врешті й геть прояснився. Сповільнюючи ходу, Маргариту наздоганяла Наталя.

Вона, гола-голісінька, з розкуйовдженим волоссям, що летіло в повітрі, летіла верхи на гладкому кнурі, який затискав у передніх ратичках портфеля, а задніми оскаженіло молотив повітря. Зрідка полискуючи в місяці, а потім згасаючи, летіло поруч із кнуром пенсне на шнурі, що звалилося з носа, а капелюх раз-у-раз наїжджав кнурові на очі. Добре придивившись, Маргарита впізнала в кнурові Миколу Івановича, й тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із реготом Наталі.

— Наташко! — пронизливо закричала Маргарита. — Ти пак намастилася кремом?

— Душечко! — будячи своїми криками заснулий сосновий ліс, відповідала Наталя. — Королево моя французька[272], бо ж я і йому намастила лисину, і йому!

— Принцесо! — плачливо проревів кнур, навскач несучи вершницю.

— Душечко! Маргарито Миколаївно! — кричала Наталя, скачучи поруч з Маргаритою. — Зізнаюся, узяла крем. Адже й ми хочемо жити й літати. Даруйте на слові, повелителько, та я не повернуся, нізащо не повернуся. Ах, добре, Маргарито Миколаївно!.. Освідчувався мені, — Наталя стала тицькати пальцем у шию кнура, що зніяковіло пихкотів, — освідчувався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнура.

— Богиньо! — ревів той. — Не можу я так швидко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.

— Та ходи ти до біса із своїми паперами! — зухвало регочучи, кричала Наталя.

— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще хто почує! — благально ревів кнур.

Летючи учвал поруч із Маргаритою, Наталя з реготом розповідала їй, що сталося у віллі після того, як Маргарита Миколаївна відлетіла через ворота.

Наталя зізналася в тому, що, не торкнувшись більше жодних із подарованих речей, вона скинула з себе одежу й кинулася до крему та негайно ним намастилася. І з нею сталося те саме, що й з її господинею. У той час, як Наталя, регочучи з радости, розкошувала перед люстром своєю чарівною красою, двері розчинилися, і перед Наталею постав Микола Іванович. Він був схвильований, в руках тримав сорочку Маргарити Миколаївни та власного свого капелюха й портфеля. Уздрівши Наталю, Микола Іванович сторопів. Сяк-так впоравшись із собою, увесь червоний як рак, він заявив, що вважав за обов’язок підібрати сорочечку, особисто принести її…

— Що казав, негідник! — вищала й реготала Наталя. — Що казав, на що зманював! Які гроші обіцяв! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? — кричала Наталя кнурові, а той лиш зніяковіло відвертав морду.

Розбешкетувавшись у спальні, Наталя мазнула кремом Миколу Івановича й сама отетеріла з подиву. Обличчя поважного нижнього мешканця звело в рийку, а руки й ноги виявились із ратичками[273]. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович розпачливо й дико заревів, та було вже пізно. За кілька секунд він, осідланий, летів десь під три чорти з Москви, голосячи з горя.

— Вимагаю повернення моєї нормальної подоби! — раптом чи то шалено, чи то благально прохарчав та зарохкав кнур. — Я не маю наміру летіти на незаконне збіговисько![274] Маргарито Миколаївно, ви повинні приборкати вашу служницю.

— Ах, то я тобі тепер служниця? Служниця? — вигукувала Наталя, нащипуючи вухо кнурові. — А була богиня? Ти мене як називав?

— Венера! — плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струменем, що дзюрчав між камінням, і ратицями чіпляючи з шерехом кущі ліщини.

— Венера! Венера! — звитяжно прокричала Наталя, узявшись у бік однією рукою, а другою простираючись до місяця. — Маргарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб мене відьмою залишили. Вам усе зроблять, вам владу дано!

І Маргарита озвалася:

— Гаразд, я обіцяю!

— Спасибі! — прокричала Наталя й раптом верескнула рвучко та якось журливо: — Гей! Гей! Хутчій! Хутчій! А ну ж наддай! — Вона стисла п’ятками схудлі у навіжених гонах боки кнура, і той попер так, що знову розпороло повітря, й за мить Наталю вже було видно спереду як чорну крапку, а потім вона й зовсім зникла, і шум її польоту розтанув.

Маргарита летіла, як і перше, поволі у безлюдній та незнайомій місцевості, над пагорбами, всіяними рідкими валунами, що лежали між поодиноких велетенських сосон. Маргарита летіла й думала про те, що вона, певно, десь ген-ген далеко від Москви. Щітка летіла не над верхівками сосон, а вже між їхніми стовбурами, з одного боку посрібленими місяцем. Легка тінь її пливла по землі спереду — тепер місяць світив у спину Маргариті.

Маргарита відчувала близькість води й здогадувалась, що мета близько. Сосни розійшлися й Маргарита тихо під’їхала повітрям до крейдяного урвища. За цим урвищем долі, в затінні, лежала річка. Туман висів і чіплявся за чагарники попід