Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 133
Перейти на сторінку:
складати іспити на «добре» й «відмінно». Мені, принаймні, це не вдається. Але мене влаштовують і «трійки».

З матір’ю я зараз обмінююся записками. Заїжджаю додому коли її немає. Пишу: «Пробач, ночувати сьогодні не прийду! Готуюся до заліків та іспитів у гуртожитку.» Коли наступного разу потрапляю додому, отримую відповідь: «Сволота! Коли в тебе будуть діти, ти все зрозумієш! Сьогодні ж повертайся додому! У гуртожитках — антисанітарія і сифіліс!» Я відписую: «Не переживай, у мене ніколи не буде ні дітей, ні сифілісу! Закінчиться сесія — і я повернуся».

Так, я почуваюся винним. Я, звичайно, свиня. Але від гуртожитку додому їхати довше години. Туди й назад — більше двох з половиною. А я вже втягся у студентський розгардіяш. Я навіть не знав, що вчитися так весело! Та й міг і не знати, адже я найстаріший студент на курсі! Двадцять шість років! От ніби випадковість, але яка приємна. I знову ж треба дякувати мамі, яка пометушилась і витисла з військкома рекомендацію! Треба буде їй якось віддячити.

Під час мого чергового «заїзду» додому я залишаю на столі букет квітів — сім яскраво-червоних гвоздик по п’ятдесят копійок і тюбик крему для рук. Просто мої переживання співпали з отриманням від Давида Ісааковича подарунка. Він виклав мені десять карбованців, коли я до нього зазирнув.

— Почали з’являтися зайві гроші, — скаржився він мені, сьорбаючи чай. — Лікарі попередили, що горілки мені більше не можна, вина також. А на що ще гроші витрачати? От тобі можна! Візьми, купи! За моє здоров’я вип’єш!

Десять карбованців вистачило на пляшку червоного портвейну. Горілки мені не хотілося, та й ми, студенти, не полюбляємо горілку. Студентський напій — портвейн чи «Сонце в бокалі». Ну а на здачу я придбав гвоздики і крем, ще й дрібні гроші залишилися. Цікаво, що тепер напише мама, отримавши несподівані подарунки?

113

Повітряний простір. Вересень 2004 року.

Стрілки на своєму годиннику я перевів ще в літаку. Стюардеса підходила до мене кожні десять хвилин і обережно запитувала чи не треба чого-небудь. І позирала на живіт сплячої Світлани. Ще до посадки, незважаючи навіть на те, що ми проходили VIP-зал, попросили нас написати щось на кшталт розписки. Мовляв, Світлана вирушає в дуже вагітному стані в політ на свій страх і ризик і в будь-якому випадку не матиме жодних претензій до авіаліній.

— Що це за будь-які випадки? — намагався уточнити я.

— Ну, в тому випадку, якщо пологи в неї розпочнуться в повітрі, — м’яким голосом пояснила мені представниця МАУ. — Зрозумійте нас правильно, серед пасажирів може не виявитись лікаря чи акушера, а шукати найближчий аеродром буде для нас дорогим задоволенням.

Я пояснив їй, що до пологів ще цілих три тижні, але це її, представницю авіаліній, не заспокоїло. І вже коли вона отримала розписку, після того до нас більше не підходила. До літака нас підвезли на мікроавтобусі, і ми зручно влаштувалися собі в «бізнесі». Сиділи хвилин з десять, поки не під’їхали економісти, чи то пак, власники квитків в «економ-класі».

Зліт Світлана витримала добре. Літак вирвався з похмурого київського полудня, розітнув крилами хмари й відразу ж, мабуть, обсох під яскравим сонцем.

Нам запропонували апельсиновий сік і шампанське. Я взяв шампанське, Світлана сік — цокнулися.

— За удачу! — промовив я.

— За щастя! — додала Світлана.

Потім вона задрімала. А я сидів і переглядав у пам’яті вчорашній день. Згадував, як заїхав до мами. Як вона причепилася до мене, щоб я завіз якийсь там светр для Дмитра. «Якщо в нього немає светра, то я йому там куплю!» — обіцяв я, але вона продовжувала наполягати. Кінець кінцем, я привіз цей светр додому, але у валізи не поклав.

— Ви ж потім прилетите, — крізь сльози запитувала мама. — Ви ж не залишитеся там?! Я буду вам допомагати, онуків виховувати! Ти перекажи Дмитрові, нехай вони також повертаються! Мені самій сумно. Тебе я бачу раз на три місяці, коли заїжджаєш на п’ять хвилин! А Дмитро... Якщо на дитину наважилися, отже, він видужав! Та й тобі його лікування чималого вартує!

У цьому я не міг з нею не погодитися. Мої заощадження майже закінчувалися. Після запланованих витрат на помешкання та лікарню на моєму рахунку у рідному «Укрексімбанку» залишиться близько п’ятнадцяти тисяч доларів. А наступний «інвойс» від лікарні Дмитра та Валі потягне тисяч на тридцять. Цієї миті за західними мірками я буду цілковитим банкрутом, а Валю з Дмитром виженуть на вулицю.

Мої роздуми не були дуже життєрадісними. Я слухав гуркіт двигунів «боїнга» і міркував про те, що на мене ще чекає складна розмова з Дмитром. Усе, що я міг, я для нього зробив. Навіть більше. Але тепер він стає нормальною людиною. Матиме сім’ю і дитину. Матиме житло в Києві. Мамина квартира, дякувати Богові, трикімнатна. У Києві, коли що, він завжди може розраховувати на мою допомогу.

Світлана все ще дрімала. Знову підійшла стюардеса. Пошепки запитала, чи переглянув я меню. Я прошепотів у відповідь:

— Так, переглянув. Лосось із рисом.

— А пити? — запитала вона.

— Мінеральну негазовану.

Учора вранці, коли я заїхав до себе на роботу, Нілочка подарувала мені хрестик з бірюзи на червоній мотузці. «На щастя!» — сказала вона, а я мало не розсміявся. Поцілував її в губи, якось легко і природно.

Я прийшов, щоб востаннє перед від’їздом переглянути папери на столі. Паперів було безліч. Найважливіші, котрі стосувалися справ, проти яких я не заперечував, я завізував і поклав у папку з написом «Міністру». Всі інші лежали окремим стосом на лівому краю столу, але в мене не було ані найменшого бажання з ними розбиратися.

— Я їх охайно складу! — помітивши мою занепокоєність, пообіцяла Нілочка.

— Ти склади так, щоб більше ніхто й ніколи їх не бачив, у тому числі я! — попросив я її напівжартома.

— Ой! — стрепенулася вона. — Я ж забула вам повідомити, що вчора телефонував Догмазов і просив його розшукати!

— Повернусь — розшукаю! — відрізав я.

Вона стояла, вбрана у вузьку чорну спідницю. Біла блузка з мереживним комірцем додавала їй свіжості, підкреслювала молодість і натякала на невинність. Цієї миті вона здавалась мені напрочуд привабливою. В її вологих очах я прочитав благання не забувати її. Я міцно обійняв її на прощання і пообіцяв телефонувати.

114

Київ. Грудень 2015 року.

До вечора

1 ... 68 69 70 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"