Читати книгу - "Біле Ікло"

Та був серед старожилів один чоловік, якому ця забава приносила особливе задоволення. Зачувши гудок пароплава, він прожогом летів до берега, а коли кривавий бенкет закінчувався й зграя собак розбігалася хто куди, цей чоловік помалу повертався до форту з виразом жалю та невимовної скорботи на лиці, але не за розтерзаними собаками, а тим, що ще не натішився й не наситився побаченим… Коли зніжений південний собака з передсмертним зойком падав на землю і його рвали гострі зуби зграї, що налітала, як вороння, цей чоловік азартно кричав і стрибав від захвату. І щоразу він заздрісно й пожадливо позирав на Біле Ікло.

Старожили форту прозвали цього чоловіка Красунчиком. Його справжнього імені ніхто й не знав, і в тутешніх місцях він був відомий як Красунчик Сміт. Певне, через його рідкісну потворність та брутальну вдачу прилипло до нього це іронічне прізвисько. Воно не лише підкреслювало непривабливість цього чоловіка, а й викликало до нього упереджене ставлення, мовби попереджало про його страшне єство. Створюючи цю істоту, природа поскупилася: він був низький, а на його вутлому тілі сиділа довгаста голова неправильної форми. В дитинстві його прозивали то дристуном, то плюгавцем, а як він підріс і вже якось виявляв себе, до нього прилипло нове прізвисько — однолітки звали його «Цвяшком».

Потилиця його була плеската, чоло низьке й напрочуд широке. Потім природа раптом розщедрилася й наділила Красунчика Сміта великими лупатими очима, щоправда, відстані між ними вистачило б іще на одну пару очей. Щоб якось заповнити вільний простір, природа подарувала йому важку нижню щелепу, яка випиналася вперед і звисала мало не до грудей — а, може, так тільки здавалося, тому що шия Красунчика Сміта була надто вже тонка для такої громіздкої ноші.

Та нижня щелепа надавала його обличчю виразу нещадної рішучості. Проте ця рішучість була якоюсь несправжньою — може, тому, що щелепа була надто вже велика й масивна. Рішучістю від Красунчика Сміта й не пахло, бо, крім позерства, в ньому нічого не було. Він був слабодух із слабодухів, а до всього ще й нікчема, жалюгідний боягуз. Для повноти його образу варто згадати, що він мав великі жовті зуби, що, мов ікла, виступали з-під тонких губів. Очі мерехтіли жовтявою каламуттю, якимось хижим полиском, наче природі забракло фарби й вона зішкребла усі залишки зі своєї палітри. Такого ж брудно-жовтого кольору було й рідесеньке волосся, що росло нерівними кущиками, скуйовдженими жмутками стирчало в нього на голові й на вилицях, мов розшарпаний вітром сніп соломи.

Одне слово, Красунчик Сміт був виродком, та вини його в тому не було. Таким уже з’явився цей чоловік на світ Божий. Як ото кажуть, уродися та вдайся. Але й він був людиною. У форті цей чоловік наймався куховарити, мити посуд і виконувати різну чорну роботу. Люди не гребували ним, а ставилися терпляче, навіть поблажливо, як до каліки, якого покарав Господь. А заразом його небезпідставно побоювались. Від такого лютого боягуза можна було одержати й кулю в спину, й склянку кави з отрутою. Але ж комусь треба було куховарити, а Красунчик Сміт попри всі його недоліки та природний ґанж таки знав свою справу.

Таким був той чоловік, що пожадливо дивився на Біле Ікло, захоплювався його хижою вдачею й марив будь-що заволодіти ним. Красунчик Сміт почав загравати з Білим Іклом. Той спочатку не звертав на це ніякої уваги, а коли загравання стали настирливіші, Біле Ікло вишкірявся на Красунчика Сміта й тікав геть. Цей чоловік був йому неприємний і, крім неприязні, викликав ще й огиду. Ба навіть більше, Біле Ікло відчув у ньому щось підступне, боязке й зле. Він зненавидів Красунчика Сміта, остерігаючись його простягненої руки і вкрадливої, улесливої мови, підступних солодких речей і бридкого фальшивого голосу.

Прості створіння дуже просто розуміють добро і зло. Добром у них є все те, що дає втіху, задоволення, позбавляє страждань і болю, несе із собою свободу. Добро приємне. А зло — щось протилежне добру. Воно ненависне, тому що приносить муку, неспокій, небезпеку, страждання. Біле Ікло інтуїтивно відчув, що Красунчик Сміт є втіленням прихованого зла. Від його потворного тіла та скаліченого мозку непомітно віяло чимось мерзенним, нездоровим — наче імлою від гнилого болота. Якесь шосте чуття підказувало Білому Іклу, що ця людина криє у собі лють, загрожує загибеллю й що її треба ненавидіти.

Біле Ікло лежав біля вігвама Сірого Бобра, коли Красунчик Сміт уперше прийшов до його хазяїна. Зачувши його здалеку, Біле Ікло наїжачився. І хоч досі він солодко дрімав, умостившись у своєму затишку, та щойно цей чоловік підійшов ближче, Біле Ікло відразу ж підвівся й безгучно, мов справжній вовк, відбіг убік. Він не знав, про що той розмовляв із Сірим Бобром, бачив тільки, як вони розмовляли. Під час бесіди Красунчик Сміт показав на Біле Ікло пальцем, і той загарчав, наче ця рука торкнулася його, хоч він був футів за п’ятдесят від неї. Красунчик Сміт зареготав, і Біле Ікло зник у лісі. Прошкуючи поміж кущів та дерев, він увесь час озирався назад.

Сірий Бобер відмовився продати собаку. Він розбагатів і ні в чому не мав потреби. Крім того, він дуже цінував Біле Ікло — дужчого собаки в нього ніколи не було, та й ватажок із нього найкращий. Ні на Маккензі, ні на Юконі другого такого не знайти. Біле Ікло — неперевершений у бою, він справжній майстер! Розправляється з собаками, як людина з комарами. (Очі Красунчика Сміта заблищали божевільним вогником, і він жадібно облизав свої тонкі губи). Ні, Сірий Бобер ні за які гроші не продасть Білого Ікла.

Але Красунчик Сміт добре знав індіянців. Він почав учащати до Сірого Бобра й щоразу приносив за пазухою пляшку. Віскі має одну могутню властивість — воно збуджує спрагу. І Сірий Бобер незабаром також відчув її. Його нутро вимагало більше й більше цієї пекучої рідини і, втративши від незвички владу над собою, він був готовий на що завгодно, аби тільки роздобути віскі. Гроші, виручені від продажу хутра, рукавиць і мокасинів, почали танути, й що меншало їх у капшуку, то охочішим до віскі робився старий індіянець.

Нарешті все пішло за вітром — і гроші, й товари, і спокій. У Сірого Бобра лишилася тільки невгамовна спрага. І тоді Красунчик Сміт знову заговорив про Біле Ікло. Цього разу