Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 100
Перейти на сторінку:
моя вирішується.

— Солю… Яка доля? Додому поїхали, — невідомо чому Горох перейшов на шепіт. — Чуєш?

— Потім… Потім поговоримо! Іди, прошу! Не роби мені гірше. Зателефоную… Раніше не приходь!

— Та добре…

Лясь Гороха по голові. А-а-а… То Соля двері зачинила. Не стало повітря.

Ішов геть, усередині гнів пожежею: давно треба було поговорити відверто. Про найми, гроші, плани… Він-то знає: як би Соля не вирішила — не покине, поряд буде. Та вдома краще.

Повернувся до вагончика і вперше за майже п’ять місяців італійських пригод напився до усцячки. А як напився, зателефонував Юльці. До того не балував. Ще вдома домовилися: як усе гаразд — дзвонити не стане, грошики економитиме. Раз на тиждень СМС: «Нормально».

— Юль… Що робиш? — проварнякав.

— Юля в пологовому! — відповів незнайомий жіночий голос.

— А що сталося? — здивувався п’яний Горох.

— Хлопчика дві години тому народила! От що сталося! А телефон у палаті лишила. А я — сусідка Юлина по палаті. Думала, раніше за неї народжу, а в мене ще навіть води не відійшли! А вона вже…

Горох відрубав зв’язок, упав на розкладачку.

— Що ж ти робиш зі мною, Солю?.. — прошепотів спустошено.

Наступного ранку на ферму повернулися Козлюки. Тріпали Тольку в обіймах.

— Напився? Уже знаєш? Звідки? Ох, ти швидкий, мать твою! Як сина назвеш?! Денискою? Привітання надіслав?

— Мені в містечко треба, — тьмяно сказав Горох. — Подарунок… Юлі купити.

Та цього разу аргумент не проканав.

— Що ти в тому італійському селі купиш? — здивувався Василь. — Повернешся додому — золота їй якогось подаруєш. Каблучку чи сережки. Оце по-нашому.

— Ні, мені в містечко треба, — вперто повторив Горох.

— Що там, у містечку? — спитав Іван.

— Дівчина. Люблю її, — видушив. Зиркнув на Козлюків спустошено, опустився на розкладачку. — Отакі справи.

Козлюки отетеріли лише на мить. Перезирнулися.

— Ану, хлопці, вийдіть. — Василь вигнав із вагончика вінничан, зачинив двері, вхопив Толю за грудки, зісмикнув із розкладачки. — Ти що витворяєш, падло?! — Замахнувся.

Іван учепився братові в руку.

— Зачекай!

До хлопця підійшов впритул.

— Розказуй! — велів хижо.

— Та що розказувати… — Горох знизав плечима, брови звів із прикрістю: «Кому сповідуватися? Козлюкам?..»

— А ти розкажи!

— Так сталося… Зустрів. Покохав. До Юлі… не повернуся.

Козлюки видихнули — Василь одним ударом збив хлопця з ніг, молотили ногами затято, люто:

— А щоби ти здох, сука! Щоби ти, падло, до кінця своїх днів кров’ю харкав!

Раптом Іван зупинився, стер піт зі лба, нахилився до скривавленого Гороха. Ляснув по щоці.

— Гей! Горохов! Юля знає?

— Ніхто не знає, — прошепотів Толька. — Ви оце перші…

— Й останні! — Василь буцнув хлопця в живіт. — Закопаємо!

— Чуєш, брате. — Іван насупився, кивнув на двері. — Пішли… Покуримо. Побалакаємо.

— А цей? — спитав Василь.

— Замкнемо.

Гримнули двері. На мить Толя побачив яскраве сонце — і знову темно. Заплющив набряклі очі. Поліз тремтячими руками в кишенях.

— Якщо мобільний розбили, суки… — шепотів гарячково. — Повбиваю…

Знайшов у кишені телефон — слава Богу, вцілів. З останніх сил запхнув його під матрац своєї розкладачки. Як Соломія подзвонить — почує…

Брати довгу годину десь вешталися. Толя підвівся з муками — сидів на розкладачці, кривився від болю, витирав скривавлене лице рушником для ніг, що він валявся на підлозі. Хотів було дістати мобільний, зателефонувати Солі, та передумав — раптом Козлюки повернуться.

Врешті двері вагончика розчахнулися. Козлюки розсілися на розкладачках навпроти Толі.

— Значить, так… — старший Василь видушив із себе максимум милосердя, на яке був здатен. — Воно в житті чого не буває. Ну, потрахався з якоюсь італійкою! Спробував екзотики європейської… Діло молоде. Ми теж не святі. Так же, Іване?

— Ти йому діло говори! — буркнув Іван.

— А діло таке… Юля нічого не знає. Сина тобі народила. Спадкоємця.

— І ми нічого не скажемо, — додав Іван. — Усьок?

— Ні… — прошепотів Толя розбитим ротом.

— Що тобі незрозуміло, виродку? — Василю вривався терпець. — Кажи «гудбай» своїй курві! Додому повертаємося! До сім’ї поїдеш! Досить уже — назароблявся!

— Ні, — мотильнув головою Горох. — Не можу.

— Чого ти не можеш, падло?! — Іван першим підскочив. Штовхонув хлопця носаком.

Толя зіщулився.

— Додому… Не можу. Я тут… — прохрипів.

— А ти гарно подумай, хлопче!

— Що його думати? Не передумаю…

— А передумаєш! Передумаєш! — Василь приєднався до брата — били, аж слина з рота бризкала. Горох кров’ю харкав — підлога червона.

Скільки то тривало? Непритомнів, отямлювався, бачив ноги людей, що вони совали навколо нього. А хто вони? Голоси якісь. Грек розоряється: «Що тут відбувається?» Брати бубонять, тільки мобільний… мовчить.

— Передумав? — Хтось із Козлюків сіпає обісцяного, тремтячого Толю.

— Та як ви не розумієте — не можу…

Знову нікого. Темно… Хочеться пити, та до пляшки з водою, що вона стоїть біля розкладачки, не дотягнутися ніяк. Де сили?

За якийсь час поряд із Толею виникають вінничани. Тягнуть хлопця з вагончика. Кліпає розпухлими повіками: «Ніч? Ніч».

— Куди мене?

— Та нікуди! — бурчать вінничани. Дратуються — оце вони ще тільки обісцяних хлопів не мили. Роздягають Толю біля вагончика, ллють на нього воду з великої пластикової бутилі.

— Чого сидиш? Мийся…

— Козлюки де?

— Зараз будуть тобі Козлюки!

Толя веде рукою по тулубу: усе болить… Що ті падли з ним зробили?

— Готовий? — Козлюки виринають із темряви. Обдивляються Толю. З ними незнайомий чоловік у світлому костюмі, сорочці, краватці. У руках портфель шкіряний. Кривиться напружено. А цьому що треба?

— Перевдягніть його чи що! — наказує Василь вінничанам.

— Сам хай вдягається, — плюється один. Ідуть до вагончика.

— Е, ні, браття! Давайте… Під оливою сьогодні заночуйте! — Василь заступає їм шлях. — Вагончик нам нині для важливих перемовин потрібен.

— Та щоб вас… — Вінничани зникають у темряві.

— Ну, що, родичу. Поспілкуємося? — питає Василь голого Гороха, кидає йому шорти, футболку. — Вдягайся вже! Дивитися на тебе огидно.

Незнайомець у костюмі лишається знадвору. У вагончику чисто. Певно, Козлюки змусили вінничан і тут усе видраїти. Толя тулиться до стіни, мружить очі — дивиться на Козлюків зацьковано. Мовчить.

— То як, падло?

1 ... 68 69 70 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"