Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Без угаву балакаючи, він пішов слідом за містером Джайлзом на другий поверх, і, поки він туди піднімається, читачеві корисно буде дізнатися, що містер Лосберн, відомий на десять миль довкола просто як лікар, погладшав скоріше завдяки своїй добрій вдачі, аніж від того, що йому добре жилося; якби округа та була і вп'ятеро більша, в ній однаково не знайшлося б милішого, щирішого й веселішого старого парубка.

Лікар пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівались обидві господині та й він сам. З кабріолета до кімнати нагорі перенесли його велику пласку скриньку; раз у раз він смикав за дзвоник, слуги весь час гасали сходами вниз і вгору, і все це свідчило про те, що в тій кімнаті відбувається щось дуже серйозне. Нарешті лікар повернувся. Вираз обличчя в нього був вельми загадковий, і перше ніж відповісти на запитання про стан свого пацієнта, він старанно зачинив за собою двері.

— Місіс Мейлі, це дуже незвичайний випадок, — почав він, прихилившись спиною до дверей немов для того, щоб ніхто не ввійшов.

— Невже він помирає? — спитала літня жінка.

— За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, — відповів лікар. — Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?

— Ні, — відповіла літня жінка.

— І вам нічого про нього не розповіли?

— Ні.

— Перепрошую, пані, — втрутився містер Джайлз, — але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.

Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього — хоч убий — не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.

— Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, — мовила місіс Мейлі. — Але я їй заборонила.

— Гм! На вигляд він зовсім не страшний, — зауважив лікар. — А' ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?

— Якщо це необхідно, я згодна, — відповіла старенька.

— Так, гадаю, що необхідно, — сказав лікар. — В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!

Розділ XXX

оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його

Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.

— А тепер, — прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей, — послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.

Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев'язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову — з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.

Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.

Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам'яті відновити його ми неспроможні.

— Що це означає? — вигукнула літня жінка. — Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?

— Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів, — зітхнув лікар, засмикуючи завісу. — Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?

— Але в такому юному віці! — мовила Роза.

— Люба моя дівчино, — відказав лікар, сумно похитуючи головою, — злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.

— Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? — спитала Роза.

Лікар кивнув головою — мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає — і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.

— Але навіть якщо він став на шлях злочину, — провадила Роза, — то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в'язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!

— Моя люба, — мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину, — невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?

— О ні! — палко вигукнула дівчина.

— Ну, звісно, ні, — підтвердила старенька. — Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?

— Дайте подумати трохи, дайте подумати, — відповів лікар.

Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» — а тоді: «Ні, не те!» — і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:

— Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і