Читати книгу - "Убити пересмішника"

— І все-таки це несправедливо,— наполягав Джем.— Не можна осудити людину на підставі таких доказів, ні в якому разі,— сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.

— Ти не міг би, а вони змогли й осудили. Ставатимеш, сину, старшим, більше побачиш. Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.

Аттікус говорив зовсім тихо, але останнє слово нас приголомшило. Я глянула на нього: його очі палали.

— Білий негідник зловживає темнотою і неуцтвом негра — що може бути огидніше? Не треба себе обманювати: ніщо не минає без сліду, рахунок росте, і настане день, коли за все доведеться заплатити. Дай боже, щоб ви цього не зазнали.

Джем почухав потилицю і раптом широко розплющив очі.

— Аттікус, чому такі люди, як ми або міс Моді, не бувають присяжними? — запитав він.— Жодного жителя Мейкомба немає серед присяжних, вони всі здалеку десь, із глушини.

Аттікус відкинувся у своєму кріслі. Не знаю чому, але він був задоволений Джемом.

— Я все ждав, поки ти додумаєшся до цього,— сказав він.— На те є багато причин. По-перше, міс Моді не може бути присяжною, бо вона жінка...

Я обурилась.

— Ти вважаєш, що жінки в Алабамі не можуть?..

— Саме так. Я вважаю, що треба оберігати наших тендітних жінок від брудних справ, таких, як справа Тома. Крім того,— Аттікус усміхнувся,— жодну судову справу ми, певно, не змогли б довести до кінця, дами-присяжні тільки б те й робили, що ставили запитання.

Ми з Джемом засміялися. Уявляю собі: міс Моді — присяжна. Або місіс Дюбоз у своєму кріслі на колесах: «Перестань стукати молотком, Джон Тейлор, я хочу про щось запитати цього чоловіка!» Ні, наші предки були мудрі.

— А щодо таких людей, як ми, то нам теж доведеться розплачуватися. Наші присяжні такі, яких ми заслужили. По-перше, наші хоробрі мейкомбці до всього байдужі. По-друге, вони бояться. Потім вони...

— Чого бояться?— запитав Джем.

— Ну... припустимо, що міс Рейчел наїхала машиною на міс Моді і містер Лінк Діз має вирішити, яку суму треба стягти з міс Рейчел на користь потерпілої. Обидві вони — його покупці, а він не захоче втрачати жодного покупця, так же? От він і каже судді Тейлору, що не може бути на засіданні суду, бо на цей час нікому його підмінити в крамниці. Суддя Тейлор звільняє його. Інколи це дуже сердить суддю, але все-таки він звільняє.

— А чому містер Діз думає, що міс Рейчел або міс Моді перестануть купляти в його крамниці? — запитала я.

— Міс Рейчел перестане, а міс Моді — ні,— сказав Джем.— Але ж голосування присяжних — таємне, правда ж, Аттікус?

Батько всміхнувся.

— Ти ще багато чого не знаєш, сину. Справді, голосування присяжних вважається таємним. Становище присяжного змушує його приймати рішення і відкрито висловлювати свою думку. Люди не завжди охоче це роблять. Інколи це неприємно.

— Я певен, що в справі Тома присяжні прийняли рішення поспіхом,— буркнув Джем.

Рука Аттікуса потяглася до кишенькового годинника.

— Ні, не поспіхом,— сказав він скоріше собі, ніж нам.— Саме це і навело мене на думку: може, це початок нового? Присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. Цього разу...— Аттікус замовк і подивився на нас.— Вам, мабуть, цікаво буде знати, що серед присяжних був один, якого ледве умовили... спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні.

— Хто це? — здивовано запитав Джем.

У Аттікуса весело заблищали очі.

— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема...

— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив... ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.

— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.

— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити... Ні, я, мабуть, ніколи не зрозумію цих людей.

Аттікус сказав, що цих людей треба знати. Відтоді, як Канінгеми переїхали в Новий Світ, вони ні в кого нічого не брали — ніколи. Це такі люди, сказав Аттікус, що заслужиш їхню повагу — і вони за тебе у вогонь і воду підуть. У нього було таке відчуття, що тієї ночі біля тюрми вони пройнялися повагою до Фінчів і тому поїхали, нічого не заподіявши. А примусити Канінгема змінити свою думку може хіба що якесь чудо, і тільки разом з іншим Канінгемом.

— Якби серед присяжних був ще один Канінгем, вони не винесли б ніякого рішення.

— Ти хочеш сказати, що не відвів із складу присяжних чоловіка, який напередодні хотів тебе вбігти? — повільно запитав Джем.— Як же ти міг так ризикувати, Аттікус, як ти міг?

— Якщо уважно розібратися, то риску особливого не було. Якщо один домагається осудження підсудного і другий теж, то різниці між ними немає. А от коли один за осудження, а другий вагається,— тут різниця є, хай і невелика. Згоден? Серед усіх присяжних він був єдиний, про кого я не міг з певністю сказати, як він проголосує.

— А ким він доводиться містерові Уолтеру Канінгему? — запитала я.

Аттікус підвівся, розправив плечі і позіхнув. Навіть нам ще рано було спати, але ми знали: він ще хотів почитати. Аттікус підняв газету з підлоги, згорнув її і легенько торкнувся моєї голови.

— Давай прикинемо,— прогудів він.— Так... так... зрозуміло. Двічі двоюрідний брат.

— Як це?

— Дві сестри вийшли заміж за двох братів. Більше нічого не скажу — пометикуй тепер.

Я довго сушила собі голову і вирішила, що якби я вийшла заміж за Джема та якби у Діла була сестра і він з нею одружився, то наші діти були б двічі двоюрідні.

— Не відразу збагнеш,— сказала я Джемові, коли Аттікус пішов.— Дивні люди ці Канінгеми. Тітонько, ви чули?

Тітка Олександра плела килимок і не дивилася на нас, але нашу розмову слухала. Вона сиділа