Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Останній заколот 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній заколот"

257
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній заколот" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 106
Перейти на сторінку:
ну й жартівники…” — зареготав дрібно.

“Що сказали, те й передаю, — образився Вовк. — Моя справа теляча, ви самі розбирайтеся”.

“Тепер уже не теляча, хлопче, — посерйознішав Богдан Юліанович. — Тепер ти, прапорщику, зав’язаний в нашому вузлику й маєш мене слухатися”.

“Ні, Богдане Юліановичу, — заперечив Петро, — я до вас з паролем потрапив, а цей пароль від отамана Грунтенка одержав. Перед ним і звітуватиму”.

“Але ж сам казав: отаманам не світить, з-за кордону ніхто їм не допоможе. Я так міркую: погані їхні справи, до зими ще погуляють лісами й перелісками, а потім їх червоні прищучать. Точно, прищучать, а ти, хлопче, мені б тут знадобився, я б тебе ще раз у Париж міг би запустити”.

“Не встигнете, Богдане Юліановичу, — хотілося відповісти Вовкові. — Може, я ще до вас повернуся, коли покінчимо з Длугопольським, а може, й ні: не так уже й довго вам під Голосієвом сидіти лишилося, от тільки б на шпигуна із штабу округу вийти…”

Обговорюючи план подальших дій, Горожанин з Колесниковим передбачали, що Павловський спробує затримати Вовка біля себе, проте вирішили: Петро потрібніший на Поліссі. Після нальоту на Краснопілля банда Длугопольського, щоправда, сидить більш-менш тихо, проте в лісах на півночі Волинської губернії з тютюнникових недобитків утворено повстанську армію, окремі загони якої бешкетують по лісових селах. Не виключено, що всі ці банди спробують об’єднатися — в такій ситуації варто ізолювати Длугопольського, навести на нього Бердичівський кавалерійський полк і знищити.

А Павловського київські чекісти поки що “розкручуватимуть” без Вовка.

“До Парижа я б ще раз з’їздив, — відповів тоді Вовк Павловському. — Сподобалося мені там, магазини шикарні й дівчатка вродливі крутяться. Там, якби гроші, можна пошикувати”.

“Будуть гроші, — упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. — Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.

“Скоро журнал з-за кордону прийде, — повідомив Вовк, — варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.

“Овва, організації! — удав здивування Павловський. — Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”

“Вакар сказав, — перебив Вовк, — що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.

“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.

Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:

“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.

Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно — Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:

“От заради цього й живу на світі!”

Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.

Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.

Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.

— Слава богу, дісталися. — Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.

— Бавляться на дорогах? — запитав Вовк.

— Давно не чути, та все могло статися.

— Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?

— А коня? — заперечив візник. — Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.

“Коні завжди в ціні, — подумав Вовк. — Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати — там йому й повернутися ніде”.

— Куди вам? — запитав візник.

— Церкву бачиш?

— До отця Леонтія?

— Звідки знаєш?

— То я ж з сусіднього села, і отець Леонтій тут всім відомий. Поважний піп… — Візник дивився якось хитро, й Вовк збагнув, що знає значно більше, ніж каже, й багато про що здогадується. Але Петро не став забивати собі цим голову — селянин для того й селянин, щоб знати й мовчати, і, мабуть, саме селяни вигадали прислів’я, що слово не горобець…

Та й за що засуджувати візника? За природну обережність? Таж вона у нього вроджена, передана в спадок пращурами. Віки монгольської навали, потім кріпацтво навчили — краще промовчати, навіть проковтнути язика, тоді виживеш. Але ж тепер воля, тепер усе твоє, селянське, а тобі заціпило. Певно, цей дядько з тих, які по мітингах і зборах відмовчуються, чухаючи потилиці, але нічого, колись загомонять…

І ще Петро подумав: буває, коли на їхніх мітингах та зборах найбільше деруть горлянки п’яниці, ледарі й пронози, вони користуються з вайлуватості й нерішучості справжніх господарів, забивають їм баки й навіть беруть віжки в свої руки. От і виникають потім у селі конфлікти між горлопанами і масою селян, котрі знають, як вирощувати хліб, а не проголошувати гасла. Але ж, зрештою, все має стати на свої місця, не може не стати, бо ніколи розум не відступить перед невіглаством.

Вовк обійшов церкву, за нею в садочку червонів залізний дах кам’яного будинку, й Петро впевнено попрямував туди. Перед будинком стояли вулики, й чоловік у сітці порядкував біля них. Почувши кроки, розпростався, зняв сітку, й Петро впізнав отця Леонтія. Вклонився йому здалеку й посміхнувся привітно. Священик помахав рукою, вказуючи на лавку біля криниці, знову натягнув сітку й нахилився над вуликом. Виймав соти, розглядав їх і ставив назад, а Петро дивився й думав: і чого ти, отче, лізеш не в свої справи? Ну, задурював би голови парафіянам, качав мед, косив сіно, а вечорами пив горілку, жив би собі напівправедно й не пхав свого святого носа, куди не слід, — міг би проіснувати ще кілька років безтурботно, поки

1 ... 68 69 70 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній заколот», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній заколот"