Читати книгу - "Володимир"

- Боги! Який же нещасний і безталанний був брат мій Ярополк! Кому він повірив - тобі, імператорам, Візантії?

- Прийде час, - зухвало сказала Юлія, - і тобі також доведеться повірити Візантії. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажаєш, сама собі дам раду. Про сина ж тобі доведеться подбати, він віддячить за себе й мене...

Темно не тільки в княжому теремі, жоден вогник не світиться і в теремах навкруг, воєводи, мужі, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й поїсти, тільки темніє, вимощується на пухових ложах і непробудно спить аж до світання.

Недалеко від княжого двору темніє терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем воєводи Блуда, але його розібрали до пня, - так велів князь. Боярин Воротислав зруйнував і частокіл між дворами, нині це один двір. Пощастило бояринові - розкидаючи частокіл, знайшов під грушею міх із золотом, який закопав Блуд. Мертвому нічого не треба, живому знадобиться.

Зараз уночі на великому дворі Воротислава тихо, з вікон не пробивається світло, спить, либонь, боярин, жона його, діти, а в клітях і хижках дворяни.

Та ні! Тільки вікна завішені в теремі, у великій світлиці горять свічі, жона Яруна дістає з погреба корчаги, ставить на стіл солону веприну, квашені яблука, гриби.

Навкруг столу сидять бояри Коницар, Вуєфаст, Іскусєв, воєводи Вовчий Хвіст, Слуда. Усі вони добре підпили, на вгодованому обличчі Коницара рясніють зерна поту, Слуда непомітно розпустив уже черес на животі.

- Тиша! - каже Коницар. - Тиша велія в городі Києві. Служили Ярополку, служимо Володимиру.

Боярин Вуєфаст б'є Коницара по плечу, говорить:

- Ти ж сам, Коницаре, даєш йому золото.

- Не я, всі ми даємо золото, - хижо перебиває Коницар. - Але хіба ми подаруємо йому хоч би один золотник? Ні, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользі, Святославу й Ярополку, мали від них землі, ріки, ліси... Чуєте, бояри, через це ми й віру Христову прийняли: богові - боже, князеві - княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю?

За столом лунають схвальні голоси - правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори.

- Подивимось, - продовжує сп'янілий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надіємось, що він нам дасть. Проте поки що робочич ні про що не думає, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати приріст, худоба - приплід, а золото - ще золото.

Коницар замовкає. У світлиці настає тиша, надворі валують пси. Воротислав, що не сідає до столу, а прислужуеться пізнім гостям, виходить у сіни, тихо одсуває засув дверей і, скрадаючись під темною стіною, стоїть на причілку, слухає.

Пси замовкають, на Горі тихо, темно, вогник блимає тільки в сінях княжого терема, де стоять гридні. Воротислав повертається в світлицю, каже, що надворі спокійно.

Сполошені псами бояри й воєводи говорять тихше.

- А скажи мені, воєводо, - звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?

- Не валами й городами загороджується земля, - хитро відповідає Вовчий Хвіст, - а воїнством, мечами...

- Де ж візьме Володимир це воїнство? - продовжує Слуда.

- Не відаю... Знаю, що відколюються й відколюються від Києва землі, радимичі й в'ятичі не платять дані, чорні булгари збирають рать, червенські городи лежать під Польщею, а є ще й Візантія.

- Так до чого ж ці вали й городи? - сміється Слуда.

- Не відаю, - повторює Вовчий Хвіст. - Думає Володимир загородитись валами, а чим загородиться від нас?

Довге й напружене мовчання панує в світлиці. Бояри й воєводи наїлись, напились, думають уже й розходитись.

- Багато на себе взяв останній Святославич, - каже, непомітно застібаючи під столом черес, Слуда, - хоче він, спираючись на землі, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключниці син, і сам такий, як вона...

Слуда говорить зовсім тихо, воєводи й бояри нижче схиляються над столом:

- Має, кажуть, жону в городі Полотську - Рогніду, а тут, переможений похоттю женською, мужеські жони розтляє, жонолюбець він, якоже і Соломон...

Усі сміються, знають, на що натякає Слуда, - княжий терем має товсті стіни, але Гора знає, що діється за ними.

5

Усю цю ніч князь Володимир не спав. Він не запалював свічі, місяць опустився за Щекавицею перед самим світанком, у примарному його сяйві князь сидів біля столу, дивився на стіни Гори, небо, зорі, що пливли одвічним своїм шляхом.

Глибокі й складні почуття хвилювали цієї ночі душу князя, - досі він діяв як полководець і князь, устрояв і давав лад Новгороду, вів полунощні полки супроти братовбивці Ярополка, подолавши його, став дбати про рідну землю, знав уже перемоги й поразки, але вірив, що все зрештою подолає.

І навіть те, що в городі Полотську він зустрів і нарік своєю жоною княжну Рогніду, а в Києві провів одну ніч з жоною загиблого брата Ярополка Юлією, - все це вразило, глибоко схвилювало, піднесло, але не тривожило його душі, він приймав це як усмішки долі, дарунки молодості.

Але виявилось, що це були не дарунки молодості, не усмішки долі - ніч у Полотську і ще одна ніч у городі Києві глибоко поранили серце Володимира.

Власне, ніч у Полотську не турбувала князя Володимира - він до цього йшов, і так сталось. Він зробив зухвалий виклик долі - і доля обдарувала його, що ж, Рогніда буде йому доброю жоною, а він для неї мужем-князем.

А Юлія?! Він не думав і не хотів думати нічого злого про неї, і в ніч тризни по Ярополку, і нині, пізньої ночі, він глибоко жалів її, його, самотнього досі в житті, вабила така ж самотня княгиня Юлія, вона, нарешті, була напрочуд красива, пристрасна, ніжна, тієї ночі вони були з нею в одну душу й тіло.

Але та ніч не пішла в безвість. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досі він знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нині він не розумів, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князеві Русі віднині було важко жити.

Син двох отців - таким народиться і так житиме дитя Юлії. Ярополк і Володимир, о, в