Читати книгу - "Мартін Іден"

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою схемою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони з'єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі тощо. З'єднати їх міг який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони мали грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, якими він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху і знизу, з правого боку і з лівого, без розумової напруги робити тисячі різних обчислень, кожне правильне й точне. Послуговуючись такими схемами, Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, що їх відкладав і закінчував згодом на дозвіллі. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом Мартін признався Рут, що міг ліпити їх мало не вві сні. Головне — це скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін анітрохи не сумнівався в правильності своєї формули і добре вже вивчив редакторський смак, тож, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через дванадцять днів він одержав два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі тривожні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека він через два дні одержав ухильну відповідь з проханням надіслати ще яку-небудь свою роботу. Ті два дні Мартін голодував і мусив знов заставити велосипед. Тепер регулярно двічі на тиждень він нагадував редакції про свої п'ять доларів, однак відповіді надходили зрідка і якось ніби випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний місячник» уже кілька років ледь животіє, що то журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища, з непевним тиражем, і що тримається цей журнал лише на дрібній рекламі, патріотичних відозвах та оголошеннях, вміщуваних у ньому трохи не з ласки. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря і що існували вони тільки тим, що раз у раз переїжджали у нове приміщення і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п'ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і виконав цю роботу особисто, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, з чиєюсь допомогою упав з драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих чікагській газеті, теж не пощастило одержати. Нарис надрукували — у цьому він переконався, переглядаючи газети в центральній читальні, — але на Мартінові запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Задля певності декотрі з них Мартін послав рекомендованими. «Це ж просто грабунок, — думав він, — безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, його товар, яким він тільки й міг заробити собі шматок хліба.

«Юність і зрілість» був тижневик; надрукувавши дві третини Мартінової повісті на двадцять одну тисячу слів, він раптом збанкрутував. А з тим зникла й надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало Мартінове найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франціско. Іден вибрав цей часопис головне тому, що містився він недалеко. Перепливши затоку, можна було дістати відповідь. Як же Мартін зрадів, коли через два тижні побачив своє оповідання повністю надрукованим в останньому номері, з малюнками, та ще й на почесному місці. Ідучи в піднесеному настрої додому, він думав про те, скільки йому заплатять за одну з найкращих його речей. Було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, а що редактор не повідомив його завчасу — то тим приємніша була несподіванка. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, кінець кінцем, відчай переміг нерішучість, і він написав редакторові «Хвилі», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.

Хай навіть і п'ять доларів, міркував собі Мартін, і то б можна було купити бобів та гороху та написати ще з півдесятка не згірших оповідань.

Нарешті від редактора прийшла відповідь, що вразила Мартіна своїм незрівнянним зухвальством.

«Ми вам дуже вдячні, — мовилося в листі, — за ваше чудове оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, ми надрукували його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.

Як видно з вашого листа, ви керувалися хибною думкою, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми ніколи не робимо, а ваше оповідання незамовлене. Одержавши його, ми, природно, вважали, що ви знаєте наші умови. Можемо тільки висловити свій глибокий жаль з приводу цього прикрого непорозуміння і запевняємо вас у нашій незмінній пошані. Ще раз дякуємо за ваш дарунок і сподіваємося на співпрацю в майбутньому. З повагою і т. д. ».

У постскриптумі було додано, що хоч «Хвиля» нікому безкоштовно не надсилається, але редакція на той рік з великою приємністю висилатиме йому журнал.