Читати книгу - "Промінь"

Хруснув чийсь ніс під кулаком.

Над водою пролетіли пелікани — розкинувши крила над водою, витягши шиї, як птеродактилі.

Він знав, що ні Еллі, ні тим більше Марго йому не допоможуть, тому сам зробив те, що треба було зробити: знайшов у великій аптечці рукавички й санітарне приладдя. Роздяг Славіка, зрізав з нього одяг і білизну. Обтер вологими серветками гарне, м’язисте, безвладне, як холодець, тіло: вигадливе кельтське татуювання виявилося у найнесподіваніших місцях. Перевертати важкого Славіка було важко, було прикро й гидко дивитися на те, що з ним сталося, та найбільше Денис боявся, що Славік під його руками вмре.

Славік жив. Денис укрив його ковдрами, укутав, знов напоїв. Виніс сміття в пластиковому мішку до ліфта — далі не став, упустив біля стіни. Повернувся в офіс, постелив собі на підлозі під великим екраном і ліг, трясучись, згорнувшись калачиком.

Марго була замкнена в колишній Славіковій кімнаті. Вона так утомилася й була така деморалізована, що більше не намагалася пручатися. Денис знав, що це тимчасово.

Еллі пішла до себе.

Денис прокинувся серед ночі. В офісі не було вікон, але телефон показував час — пів на третю — і блимав червоною точкою в кутку екрана: низький заряд батареї. Денис витяг з кишені зарядний пристрій, підключив телефон до мережі. Підійшов до Славіка — той дихав.

— Ми переможемо, — сказав йому Денис. — Тобто ти — навряд чи… але ти принаймні житимеш, а це й само по собі… це, типу, цінність.

Він вернувся у своє імпровізоване лігво біля стіни й подивився статистику: населення — 512. Щастя — 10 %, цивілізованість 85 %, осмисленість — 72 %.

— Мамо, — уголос сказав Денис. — Я обіцяв, і я вернуся.

Працювали 3D-принтери, видаючи механічні блокатори для дверей, щоб їх не можна було відчинити по команді штучного інтелекту.

Вони більше не були квантами одного Променя, екіпаж розпався, і настали сутінки. Вони не намагалися нічого довести одне одному, тому що будь-яка така суперечка закінчувалася тріском зламаних кісток. Ніхто нікого не чув.

Лізі хотілося піти в старі Тролеві апартаменти й замкнутися там, але вона відповідала за те, що сталося. Її правда зруйнувала світ, знищила сенс, розділила квантів на своїх і чужих. Вона не могла кинути тих, хто їй довірився. Хто став на її сторону.

І з подивом, часто хворобливим, вона бачила: тепер люди знаходять сенс в іншому. Тепер, коли є кого ненавидіти, зневажати, коли треба накопичувати ресурси й готуватися до бійок… які обов’язково будуть, будуть скоро, і це буде зовсім, зовсім інше протистояння, не на кулаках. Ніхто не відступить. Пора перенастроювати 3D-принтери, бо в цьому новому світі, крім блокаторів на двері, буде потрібне ще дещо.

Передчуття висить у повітрі. Скоро цей люк відкриється.

— Он він!

Тупіт ніг у коридорі позаду. Адам упустив упаковку з готовими сніданками, яку щойно взяв у порожньому кафе, і побіг, не озираючись.

На нього полювали давно — відколи в піску біля штучного океану залишилися вибиті зуби приятелів Мішель. І тепер, здається, догнали.

Він біг і смикав двері, але всі вони були замкнуті механічними замками, непідконтрольними Променю. Якщо попереду немає глухого кута — він утече. У нього найдовші ноги на цьому кораблі…

Назустріч йому з-за повороту вибігла група хлопців і дівчат на чолі з Мішель. Він обернувся — позаду теж доганяли. Усього душ п’ятнадцять; я прорвуся, подумав Адам, і відразу зсередини, з темної і майже чужої глибини, прийшла інша думка: я їх уб’ю.

— Уб’ю всіх, — сказав він, і вони позадкували.

Він пішов уперед, на Мішель, дивлячись прямо на її блідий задертий ніс, дивуючись: як він терпів її всі ці роки? Дівчинка-геній, що подарувала людству життя до ста років… Зірвиголова на чолі підліткової банди. Нікчема, зверхня паскуда, яка все життя знущалася з брата. Ну, зараз ти одержиш.

Адам перехопив найближчого хлопця за комір куртки, швиргонув так, що той, падаючи, збив ще двох. Зробив крок до Мішель, очікуючи, що дівчисько відступить…

— Бийте його, — сказала Мішель.

Він розплющив очі, наче його штурхнули під ребра. Славік? Ні, він дихав. Телефон повністю зарядився, статистика…

Населення — 511. Денис устав, похитнувшись, обперся об стіну. Хто?!

Гортаючи екран за екраном, б’ючи пальцями по посиланнях, він за кілька секунд знайшов запис із камери в коридорі — камери Променя. Почав дивитися; скорчився, зіщулився й зупинив відтворення.

Клацнув по імені в телефонній книжці. Довго чекав на відповідь.

— Що сталося? — запитала вона уривчасто. — Славік умер? Марго втекла?

— Адама вбили, — сказав Денис.

— Доброго ранку, учасники програми. Три дні до закінчення експерименту. Ознайомтеся зі статистикою…

Населення — 511. Щастя — 11 %. Цивілізованість — 84 %. Осмисленість — 90 %.

— Ден, — прошепотіла Еллі. — Ти бачиш… це діє. Нічого не міняй, будь ласка. Будь ласка!

— Ви готові до впливу? — м’яко поцікавився Промінь.

— Так, — сказав Денис. — Скасуй хімічну підтримку агресивності.

— Виконую.

Еллі схопилася за голову. Марго криво посміхнулася; вона була пристебнута до спинки стільця двома широкими ременями. Швидко, зручно. Еллі вдосконалювалася в ролі тюремниці.

— Молодець, — сказала Марго. — Тільки… вони ж не зупиняться.