Читати книгу - "Дожити до весни"

Зате Анабель тепер не сумнівалася, що таємничий Казьо – брат Тьохи, старший від нього на півтора десятки літ. І що саме він приїжджав далекого різдвяного вечора до Гайового, а ще за місяць до того – на хутір. На його совісті пожежа та смерть Луки. І «червона панна» мусить бути тільки в нього.

На початку весни вона обов’язково з ним зустрінеться. Людина в місті – не голка в копиці сіна, щоб її не можна було знайти. Навіть якщо це місто – Київ.

Добігав кінця перший календарний місяць зими. А піщаний путівець між хутором і селом, уже більше схожий на стежку, ніж на польову дорогу, продовжував усмоктувати в себе холодні грудневі дощі. Подекуди, на суглинкових ґрунтах, які не пропускали воду вглиб, утворилися зеленкувато-жовті калабані. Вітер, притомившись, із розгону падав на них, зморщував застоялу поверхню у дрібні брижі й закидав її рудим листям, підхопленим у лісі.

Після повернення з Житомирщини Анабель жодного разу не полишала хутір. Не було потреби місити чобітьми багнюку до села: городини, закупленої у місцевого фермера, вистачить на всю зиму, припасів із продуктової крамниці – також, молоко, на яке налягала в перші дні, змінила на привезені з міста чаї. Та й не мала бажання з кимось зустрічатися – назустрічалася за роки роботи в редакції, на решту життя вистачить.

Безсоння, що почало мучити її ще влітку, у місті, не відступало й тут, діставало вже аж до самих печінок. Не допомагало ніщо – ні заспокійливі трав’яні настоянки з меліси та вересу, ні спеціальні вправи, ні медитація. Ночами дивилася у вікно, шукала очима зорі, сховані за вагітними снігами хмарами, перекладала з місця на місце спогади – намагалася упорядкувати їх, виструнчити в логічний ряд, відшукати якусь природну закономірність у всьому тому, що з нею відбувалося. Але ніяк не вдавалося вхопити за хвостик ниточку причинно-наслідкового зв’язку. Все переломилося якось враз, одного фатального грудневого вечора, і життя відтоді наче пішло паралельною дорогою. Але чому? Чому, Боже? Умиротворення, яке обіцяла втеча від міських марнот щоденних, не приходило.

Прислухалася до дріботіння дощу, до вітру, що видавав тисячі звуків – шепіт, зітхання, крики, стогін, жалісливе завивання, сміх… Звідки він їх доносив – з іншого краю Землі чи з якихось інших світів? Уявляла ті місця, з яких вітер розпочинав свою довгу подорож, і ті огроми територій, якими летів, набираючи моці, аж до маленького самотнього хутора на узліссі, щоб постукати в її вікно.

Перед самим Новим роком раптово вдарили морози, сірий дощ змінила біла крупа, а ту – густий лапатий сніг. До вечора чорне поле разом із грузьким путівцем і каламутними калабанями загорнулося у сліпучу білизну першого зимового покрову. Снігопад несподівано навіяв сон. Дивний, фантасмагорійний і щемливий.

Анабель опинилася у просторій спальні із широким бузковим ліжком-«аеродромом». На тумбочках обіч ліжка – лампи з такими самими бузковими абажурами, вочевидь, дібраними під колір атласного покривала. Сяючий візерунковий паркет, бежевий м’який ворсистий килимок біля ліжка. Білява жінка, немолода вже, але доглянута, випещена, з ніжною шкірою та світло-бузковим манікюром, у тонкій, майже прозорій піжамі, згортає покривало, акуратно складає його – спочатку вдвоє, потім учетверо, увосьмеро – і вішає на спинку ліжка. Тоді розгладжує долонями біле простирадло, підбиває дві подушки. Її рухи повільні й такі пластичні, наче фантастичні па у класичному балеті. Ось вона повертається до дверей, кидає подушку на ліжко, простягає руки перед себе. Щаслива усмішка задоволеної подружнім життям жінки. Кому її призначено? Хто це зупинився у дверях? Адам?! Адам… З оголеним засмаглим торсом, із вологою після душу та посрібненою роками чуприною, у світлих бриджах і домашніх капцях. Зачинив двері, обійняв жінку за плечі, розстебнув її тонку піжаму й кинув на тумбочку, поцілував груди – спочатку ліву, потім праву. Жінка тихо зойкнула. Пройшовся вустами по животу, опустився нижче.

«Завжди так розпочинав любовну гру. Досі нічого не змінилося», – подумала Анабель. Вона відчула, як раптом зануртувало її власне лоно, як солодка млість розлилася тілом, а з очей потекли сльози. Колись, ще за першої зустрічі, він витирав їх паперовою серветкою. А пізніше просто зціловував, спивав своїми гарячими вустами, неначе сонце росу на ранкових квітах.

Раптом Адам відірвався від Кет, підхопив її на руки й кинув на ліжко. А тоді повернувся і… Що це він… Що він робить? Адам ішов просто на Анабель. Вона затріпотіла, палаюче тіло рвонулося йому назустріч. Невже він відмовиться від Кет? Невже?.. Господи! Поверни мені його! Поверни, Боже! Я ж уже стільки прошу! Хіба я не заслужила?

«Єва тут, Адаме! Тут твоя Єва!»

Адам ішов до неї і ніби не бачив її. Дивився на щось, розміщене трохи праворуч. Не зразу здогадалася – на яблуко. Підійшов, узяв його з її долоні, навіть не торкнувшись до пальців, і зупинився.

«Я тут, Адаме! Твоя Єва тут!»

– Ну-ну-ну! – Кет сердито поглянула на Анабель, посварила тонким наманікюреним пальцем. – Силою не будеш милою. Відпусти його. Забудь. Він уже давно не твій.

Силою не будеш милою… Силою не будеш милою… Силою не будеш милою… Хтось наче цвяшка забивав у її бідну голову. Хіба ж вона коли силувала любити її, його Єву? Хіба хоч до чогось змушувала свого Адама? Тільки любила його сама. Любила кожною