Читати книгу - "Дожити до весни"

Адам повернувся до Кет. Вони обоє по черзі вгризалися в соковиту плоть яблука, обмінювалися відкушеними шматочками – передавали їх із вуст у вуста – і голосно сміялися. А потім кохалися. Довго та пристрасно. Це було нестерпно. Анабель відчула, як шалено б’ється її серце. Ось воно прорвало грудну клітку, вискочило з неї і покотилося до Адама. Під лівим соском, там, де воно щойно тріпотіло, запекла рана. Адам навіть не помітив, як її дурне серце востаннє притулилося до його грудей і розірвалося на тисячі дрібнюсіньких шматочків. Немов світлячки спалахнули в сутінках і згасли.

Анабель відштовхнулася від стіни, пройшла босими ногами по прохолодному паркету до дверей і покинула спальню. Надворі зупинилася, озирнулася на двоповерховий котедж, заглянула у вікно. Адам і Кет уже спали. Його рука лежала на її грудях. Пасмо її попелястого волосся згорнулося на його шиї. «Як сива змійка», – подумала Анабель. На стіні навпроти ліжка, там, звідки вона щойно дивилася на них, висіла велика рама, але полотна в ній не було.

«Це ж я… я щойно там стояла. Я… Єва… «Єва з яблуком», – подумала Анабель. Отже, вона стояла там понад два десятки років. Щоночі вони лежали перед нею, розмовляли, роздягалися, кохалися. Кет іще можна зрозуміти – для неї це просто картина, написана колись Адамом, просто жіноче тіло, біблійна діва. Проте для нього… «Я ж його Єва! Його Єва… Його… Як же він міг отак, переді мною, хай і написаною, але ж переді мною?..»

Прокинувшись, якийсь час не могла збагнути, що перебуває на хуторі, а не під вікном нью-йоркської квартири Адама. Сон стояв перед очима кольоровою фотографією. Здавалося, варто простягнути руку – і можна торкнутися до нього, відчути його на дотик. Не хотіла цього, боялася. Натомість «прокрутила» ще раз коліщатко сновидіння. Бачила Адама та Кет у їхній спальні, споглядала, як вони по черзі відкушують яблуко й передають відкушені шматочки з рота в рот. Як Кет свариться на неї пальцем і наказує: «Відпусти його!». Бачила та чула… Але нічого не відчувала. Нічого! Це просто приватне життя чужих для неї людей. Як у кіно чи в романі. Збурений шал стихій, що так довго вирував у ній, то погрожуючи поглинути та шпурнути в безодню, то знову відроджуючи яскраву ілюзію єдиного й вічного кохання, вщух і принишк. Поклала руку на те місце, через яке у сні вискочило серце, – рани не було. І болю, який мучив її стільки років, більше не було. Немовби його присипало рясним снігом чи розвіяло холодним вітром.

Витерла солоні сльози на щоках, повернулася на другий бік, зітхнула й ураз поринула в сон – як у криницю впала. Проспала аж до ранку – вперше за багато місяців. Коли прокинулася, побачила інший світ – первозданний і непорочний, білосніжність якого не позначив ще жоден слід, ні людський, ні звіриний, ні навіть пташиний.

Удень приїхала на своєму помаранчевому позашляховикові Киця. Привезла великий пухкий буханець свіжого хліба із місцевої пекарні, якусь допотопну короткоствольну берданку, з якої, мабуть, іще колгоспний сторож горобців лякав, і старі лижі з різними кріпленнями – праве ще заводське, а ліве вже саморобне.

– Проїжджала повз, дай, думаю, гляну, як там наша новоселка на хуторі прижилася. Бо ви, здається, не збираєтеся навіть показуватися зі свого таємничого острова. Сидите тут, як Робінзон Крузо посеред океану. Хоч би якогось П’ятницю завели собі – усе б веселіше було. Хоча де його в навколишніх селах знайдеш? А як і знайдеш, то що П’ятниця – то п’яниця…

Анабель подумки всміхнулася: авжеж, просто так проїжджала пані голова своїм помаранчевим «японцем»… Куди ж це можна їхати повз хутір через поле, зробивши такий гак від села? Хіба до лісу. Але Ніна Василівна нібито не виявляє жодного бажання рухатися в той бік.

– Не хочу вас лякати, але жити в такому ковчезі за два кілометри від крайньої сільської хати й не мати якоїсь хоча б завалящої «пукалки» – не зовсім розумно. Тож тримайте цей анахронізм під рукою, все-таки зброя. Мало хто може сюди забрести – чи двоногий, чи чотирилапий. Поціляти в серце або голову не обов’язково, але наполохати можна. Зброя, вона, знаєте, додає впевненості. А лижі – то мого сина. Там, де він тепер живе, навіть снігу катма. Оце говорили по скайпу, то просив хоч би пригорщу на подвір’ї набрати й показати. Кажу: приїжджай додому та й дивися скільки заманеться. Не може, каже, будівельна компанія не відпустить, поки контракт не закінчиться. Отака історія рідного народу. Мені лижі ні до чого – немає часу на лижню ставати, хоч колись дуже любила, навіть у районних змаганнях перемагала. А вам згодяться – до лісу навідатися чи й до села добратися. Минулої зими снігу по коліна було й цієї, Бог дасть, накидає. Сніг – то для врожаю добре. Та дорогу через поле ніхто прогортати не буде: у селі грейдера немає, доводиться навіть стежки на вулицях вручну, лопатами прокладати.

Ніна Василівна нагадувала Анабель колишню кураторку групи. Солоха, щоправда, була старшою, колоритнішою, до того ж темпераменту рідкісного. Але оця здатність зробити щось добре просто так, по-людськи, делікатно та ненав’язливо, наче вона й не збиралася цього вчиняти, от просто «проїжджала повз, дай, думаю, гляну». Хто для неї Анабель, яка чогось ні сіло ні впало припхалася з міста й усамітнилася на хуторі? Що їй, діловій жінці, у якої повно всіляких сільрадівських клопотів, до якоїсь дивачки, яка носа не хоче вистромлювати зі свого острівця, загубленого в полі, між лісом і селом? Дивилася на два сліди від протекторів «Тойоти» на снігу і відчувала ледь