Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

в пошлюбну ніч мала на собі донька Карпілія, — яскраво-червона, ткана з грубої вовни, відкривала всі груди і ноги аж за коліна; туніка талар Пелагії покриває її всю від шиї аж до кісточок ніг, але, пошита з дорогої тоненької тканини, що її з далекого краю сінів привозить модницям Заходу александрійський купець Домінус, — здається лише прозірчатою заслоною, блідо-рожевий колір якої предивно поєднується з темним тілом нумідійської спадкоємиці. Аецій вже знає, що його дружина не має литок як палиці, ні кривих лопаток, ні негарно звислих грудей. Поглинає її зором таким жадібним і таким променистим, аж Пелагія починає відчувати неспокій: чи не согрішила, надягаючи цю дорогоцінну туніку, через яку так їй заздрила пасербиця?…

Аецій, натомість, відчуває величезне задоволення: чотири місяці тому розпочав сорок п’ятий рік життя, зоставивши далеко позаду ті літа, коли чоловіком, його вчинками і думками, керують всевладні тілесні похоті, — зрештою, Аецій ніколи і не був їхнім невільником. Але довгі місяці, що їх він мусив пережити між гунами, зродили у ньому непоборну тугу за красою жіночого тіла й обличчя. Напевне, ні донька Карпілія, яка втоляла його жагу давніше, ні Пелагія, яка робитиме се тепер, суттю своєї жіночності майже нічим не відрізнялися від гунських невіст, що своїми пестощами сповнювали Аецієві сумні ночі вигнання. Але, черпаючи з їхніх уст, перс і стегон насолоду не меншу тієї, яку таїли у своїх вустах, персах і стегнах його перша дружина та Пелагія, — вважав лише перешкодою всіляке світло, що безжально відкривало всю невимовну бридкість жінок гунського племені… бридкість, вигляд якої — навіть у нього, так звичного до цього народу! — легко міг погасити і звести нанівець хоч би й найсильнішу похіть, будячи водночас могутню болісну тугу: за жіночою красою. І от він має її перед собою.

— Прошу тебе, Пелагіє, зніми з себе і цю одіж…

У його голосі звучать м’які лагідні нотки, яких ніколи не чули з цих уст ні Плацидія, ні Боніфацій, Ні Басс, ні Фелікс, Касіодор, Андевот чи король Ругіла.

— Ні, Аецію.

І більше ні словом не озвалася тієї ночі, попри те, що через кілька годин Аецій, щедро напоєний, а навіть пересичений і вже втомлений коханням, почав засипати її питаннями, які задавав голосом усе більше сонним, але повним щирого зацікавлення і здивування. Але, не отримавши жодної відповіді, заснув, щоб прокинутись аж тоді, коли сонце вже високо підніметься.

Спав, як завжди, без ніяких сновидінь. Прокинувшись, одразу ж детально згадав усе, що відбувалося перед тим, ніж заснув. Глянув на Пелагію. Темна барва її тіла ще більше вигравала при світлі сонячного проміння. Його погляд, зі щирою радістю, хоч цілковито звільнившись од жаги, знову почав блукати по всій її постаті. З великим здивуванням помітив, що надто швидко, надто високо, — як на ранковий сон, — здіймалися в диханні темні груди, майже неторкнуті часом: п’ятьма роками заміжжя та материнства… Все більше здивований погляд Аеція ковзнув урешті на обличчя… вуста… щоки… широко розплющені очі… Не спала! В її погляді прочитав такі дивні та незбагненні речі, що відразу ж схилився над нею, майже торкаючись обличчям широко розхилених над зціпленими зубами губ… І раптом ці губи вгризлися в нього… Темні гнучкі руки миттю обплели його всього могутнім зміїним стиском… таке знайоме йому обличчя раптом невпізнанно змінилося, перетворене настільки шаленою жагою, що сорокап’ятирічний Аецій не міг стриматися, щоб інстинктивним рухом підлітка не відсахнутися і не спитати тремтячим голосом:

— Що з тобою?…

Величезні очі дивилися на нього з дикою закоханістю, наче не розуміючи, що він каже.

— Я не знала… не знала, що кохання — це таке щастя… — почув нарешті через довгу, довгу мить. Здригнувся всім тілом:

— Адже ти вдова! — скрикнув украй здивовано.

4

У найближчі вересневі нони мине вісім літ од того вечора, коли в карфагенському домі Пелагіїв відбувався шлюб останньої спадкоємиці роду з могутнім комесом Африки. На морі тоді шаліла буря: проконсул Георгій, який спізнився на весільний бенкет, приніс сумну новину, що поблизу Котонського порту затонула мала зернова галера і вісімнадцять рибальських човнів. Сильний вихор, що налітав з півночі, з боку Мегаліту, не досягав, щоправда, самої Бірси, на схилах якої здіймався дім Пелагіїв, — силу його натиску гамували високі стіни акведуку; а все ж ведена до спальні наречена виразно чула глухий жалібний стогін вітру, що якнайкраще відповідав її тодішньому настрою. Бо хоч Боніфацій дуже їй подобався, — був вродливим і таким ґречним та делікатним у всіх своїх манерах, а ще й, крім того, вона аж лопалася від гордості, що стане найдостойнішою матроною Африки (проконсул Георгій був нежонатим); усе ж, переступаючи поріг кубікулу, де вже чекало широке, вистелене м’якою тканиною ложе, — зазнавала відчуття, наче переступає поріг пекельної брами, яка зараз зачиниться з гуркотом і брязканням, глухою нездоланною стіною відтинаючи її назавжди від усього, чим вона жила досі: від молитви і святих обрядів… од надії на спасіння… від самого Бога… Здавалося, що вогонь, який палив її зсередини… вогонь сорому і страху — це вже початок вічного полум’я, яке завжди її палитиме… завжди… без кінця!.. але ніколи не спалить… Стогін вітру раз-у-раз перетворювався на свист і тоді Пелагія була певна, що чує сміх самого сатани… Надто часто стикалася з донатистами та їхньою суворою наукою, щоб її могло заспокоїти запевнення: те, що ще до полудня було найстрашнішим гріхом — найбільшою образою Бога — тепер стало вже чимось геть невинним і необхідним, навпаки: відтепер гріхом буде непослух і всякий опір, який вона чинила б волі мужа, відмовляючись вдовольнити собою, — тільки-но він запрагне, — його жагу. Про те, що трапиться через мить, Пелагія мала дуже туманне уявлення: потреба продовження людського роду, сором, біль, страх, якесь грішне нечисте задоволення, а водночас огида й відраза — це все плуталося в її думках і почуттях, в передчутті та свідомості — в якусь страшну сатанинську оргію, не знати чому освячену родинними урочистостями, повагою обрядів і