Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

священничим благословенням. Лише одне знала напевне: незайманість, яка наближала її до Христа, неба й ангелів, назавжди її покине… навіки відійде, а разом із чистотою тіла буде огидно закаляною і чистота її душі… Коли служебниці підійшли до неї, щоб роздягти з шат і приготувати до прийому нареченого, — в очах Пелагії відбилися такий страх і така мука, що стара сестра її батька, яка заступала того дня покійну матір, хоч сама вдова, дуже сувора й сором’язлива, неспроможна далі витримати ту її муку, швидко підійшла до небоги і, силуючи себе до веселої, майже легковажної посмішки, шепнула їй до вуха:

— Радуйся! Присягаю своєю честю, що сьогодні тебе чекає найвища насолода, яку на цьому світі може зазнати жінка…

— Ти дуже добра — справжня мати. Вчора ти так хотіла мене заспокоїти і втішити, — сказала їй другого дня в полудень Пелагія, з пошаною і вдячністю цілуючи стару поморщену руку.

Стара жінка здивовано глянула на її усміхнуте обличчя, коли ж небога сіла біля її ніг на ослінчику і почала щиро та невимушено розповідати про все, пережите тієї ночі, — це здивування перейшло всі межі. Не було жодної насолоди, навіть найменшої приємності, зате зовсім не зазнала болю, огиди, почуття бруду й падіння, — лише втому, а потім майже нудьгу… І тепер уже геть нічого не розуміє! Де ж таїться ця прославлена грішна і диявольська насолода? Де та страховинна межа між незайманістю та падінням?… Чого ж насправді веліли їй боятися і чого з найранніших літ учили соромитися? Їй здається, що могла б повністю оголеною вийти на вулицю — справді не може зрозуміти, де в тій наготі та чині творення нових людей чаїться нечисть і гріх?!.. На все, чого жадав од неї муж, вона згоджувалася без охоти, але й без нехіті. Тільки одного не розуміє: чому обличчя Боніфація раз-у-раз дуже блідло, а очі заходили дивним туманом?!

Старенька, що спершу перелякано й обурено затикала собі пальцями вуха, — тепер слухала з напруженою увагою і не лише здивовано, але захоплено і заздрісно. Наскільки ж інакшими були її власні спогади з подружніх літ!.. спогади, яких вона так сильно соромилася сама перед собою і за які аж до останнього подиху платитиме Божій справедливості найсуворішою покутою та постом!

— Дочко моя, — сказала, урочисто підводячись зі свого місця, коли Пелагія нарешті закінчила свою сповідь, — тішся і дякуй Господу Небес… Він зволив вилляти на тебе, моя дитино, силу таку величезну і таку рідкісну, що заздрили б тобі через неї багато тисяч жінок, якби знали… Тож пильнуй, щоб мудро і згідно з волею Божою користати з влади, яку зволив дати тобі Бог над могутнім Боніфацієм… ту саму владу, яку колись пекло, змагаючись із Господом, дарувало Єві, Далілі, Ієзавелі….

Довго розмовляли того дня Пелагія і стара сестра її батька, а коли молода дружина комеса Африки нарешті пішла до своїх кімнат, то навмисне обрала найдовшу дорогу до триклініуму, де чекав її чоловік: потребувала довгого часу, щоб зігнати з обличчя зухвало веселу посмішку… посмішку гордості й тріумфу, що пливла з розуміння власної сили, ще кілька годин тому зовсім непередбачуваної… Натомість стара жінка проводжала її поглядом, у якому чи не більше, ніж подиву, було тепер дивного замислення і майже співчуття. Хоч стара, побожна, соромлива і сувора, хоч мучила душу й тіло покутою, — все-таки була жінкою і справді не знала, чи погодилася б проміняти світ своїх (грішних і проклятих! — як завжди собі казала) спогадів на справді величезну та рідкісну силу, яка дісталася Пелагії…

Цю силу обоє — Боніфацій і Пелагія — відчули дуже швидко. Коли між подружжям спалахнула перша серйозна суперечка, викликана листом карфагенського єпископа Аврелія, що найсуворішими словами картав тих правовірних, які побираються з єретичками, — Пелагія цілу октаву не показувалася чоловікові на очі, а коли змилувалася і впустила його до своєї кімнати, про лист Аврелія не було вже й мови. Через півроку, коли однієї ночі Боніфацій, обіймаючи дружину, сказав зі сумною посмішкою, що вона мусить дати йому сина, який став би монахом і молив у Бога прощення за батькову холодність у справах віри, — Пелагія спокійно вислизнула з його обіймів і, закутавшись якоюсь тканиною, вийшла з кімнати, скрикнувши з лютим глумом: «Для цього візьми собі іншу жону, — не єретичку». І не повернулася ні тієї ночі, ні наступних, попри гарячі благання і пристрасні заклинання мученого жагою і розпачем чоловіка. Ця її перевага, що коренилася у неспівмірності почуттів та прагнень, які вони одне в одного викликали, не лише дозволила їй зберегти вірність науці Арія, але й вчинила її господинею думок і вчинків не тільки Боніфація — закоханого в неї чоловіка, а й Боніфація — глави сім’ї: patris familias. Та навіть Боніфація — комеса Африки! Адже образа, яку вона відчувала до Плацидії за її постійні докори, що приятель Августи зганьбився шлюбом із єретичкою, дуже спричинилася до розриву Боніфація з Равенною; так само, як до жорстокої страти переможеного полководця Маворція певною мірою призвів його лист, де він, вирушаючи проти збунтованого комеса Африки, сповіщав шляхетним африканцям, — не стільки за головою бунтівника їде, скільки для того, щоб, згідно зі словами Письма, відтяти йому правицю, бо всіх вона вводить у гріх, отруєна їддю єресі.

А все-таки воля Пелагії, що тріумфувала над законною владою мужа — patris familia, далеко не все завдячувала справам тіла і жаги. Молода жінка не раз здивовано думала, що, якби Боніфацій хотів, міг би її силі протиставити інші сили, не менше могутні: міг вигнати її з дому… публічно зганьбити… почати морити її голодом… так якось дошкулити або навіть бити, як це, начебто, нерідко чинять зі свавільними чи впертими дружинами інші чоловіки… Адже не раз сам казав зі сумною посмішкою: «Чому я не інший? Тоді би ти зрозуміла, що таке влада мужа… Інші не так роблять…» Але ніколи не вчинив нічого такого, що робили б із нею ті інші… Ніколи ні в чому її безпосередньо не скривдив… У хвилини навіть найбільшого гніву чи повністю заслуженої образи він не лише пальцем її не торкнув, але ніколи навіть не вразив жодним гострим словом.