Читати книгу - "Вовк-тотем"

прислів’я «пожалієш синочка — не переможеш вовка», відсотків на вісімдесят походить з монгольського степу. До того ж монголи все-таки правили Китаєм майже століття. Раніше я ніяк не розумів смисл цього прислів’я: невже потрібно було використовувати сина як приманку в обмін на те, щоб здобути вовка? Однак чинити так — немає ніякої рації. Тільки потім я збагнув, що тут ідеться про дозвіл дитині, наражаючись на небезпеку, залазити у вовчі лігва, щоб витягати цуценят, адже в такі глибокі й вузькі ходи зможе пролізти тільки дитина. Якби монгольські жінки так панькали своїх дітей, як ханьські, то їхня нація давно зникла б. Мабуть, тому монгольські чоловіки усі сміливі й сильні.

Ян Ке сердито обізвався:

— Монгольські вовки, чорт би їх забрав, і справді лихі, а плодовиті — ще більше за китайців, ще й риють такі глибокі нори, щоб сховати свій виводок! Через такий собі заплутаний пологовий будиночок ми з тобою даром півдня витратили… Краще спочатку поїмо щось, я зголоднів.

Чень Чжень пішов до коня, відв’язав від сідла парусинову торбинку для книжок і повернувся до входу в печеру. Хуанхуан, побачивши цю землисто-жовтого кольору масну торбинку, миттю замахав хвостом, розкрив пащу і, похекуючи, підбіг до господаря. Він знав, що в цій торбинці Чень Чжень носив їжу, коли ходив на полювання з собаками. Чень Чжень відкрив торбинку, вийняв звідти невеликий, у півдолоні, шматок м’яса і віддав його Хуанхуану, решту залишив для Ерлана, який ще не повернувся, через що Чень Чжень уже трохи хвилювався. Взимку і навесні зарості очерету є «царством вовків», тож якщо вони заманять Ерлана до своєї зграї, йому буде непереливки. Ерлан — «основна сила» в охороні овець, тому якщо нинішній «похід» завершиться невдало, ще, чого доброго, не стане такого визначного «вояки», то всю операцію слід буде вважати суцільним збитком.

Хуанхуан їв м’ясо і помахував хвостом. Він — кмітливий собака: завжди, коли зустріне лисицю, зайця або дзерена — відразу виявляє всю свою хоробрість і сміливість, але коли зустріне вовка — діє за обставинами: якщо собак зграя, а вовк — один, він люто кидається вперед в атаку, але якщо такої значної допомоги немає, то він не вихваляється марно й сам на сам з вовком у сутичку не вступає. Щойно він «дезертирував» з-під очеретяних заростей і не побіг допомагати Ерлану саме тому, що побоявся наштовхнутися в очереті на цілу вовчу зграю. Хуанхуан вміє берегти себе, і це — також одна з його здібностей. Чень Чжень дуже любив цього розумного собаку і не звинувачував його в зраді товариша, однак з початком весни йому дедалі більше подобався Ерлан. Його звірина натура ніби стала ще сильнішою і ніби ще більше закрилася для людини. У цьому світі з його жорстокою конкуренцією окрема нація насамперед потребує звіриної сміливості й характеру, оскільки без них жодна мудрість і культура не матимуть на що спертися. А коли нація втрачає свій характер, їй залишається тільки животіти, сподіваючись на родинні зв’язки й будування мурів, визнавати себе покірними підданими й розмножуватися, як кролики й щури. Він підвівся, узяв підзорну трубу й спрямував її на очерет у північно-західному напрямку, сподіваючись з’ясувати, де подівся Ерлан.

Однак слідів Ерлана не було видно. Чень Чжень витяг з-за пазухи мішечок з ягнячої шкіри, який йому подарувала Ґасмаа, щоб носити харчі, — він не пропускав усередину вологу й крізь нього не просочувалася олія, тож його можна було носити під одягом, зігріваючи теплом свого тіла. З нього він вийняв млинець, шмат м’яса й трохи соєвого сиру, розділив усе з Яном Ке, і так вони підкріпилися. Ніхто з них не знав, що слід робити далі, тому вони їли й понуро обмірковували ситуацію.

Ян Ке, відламавши великий шмат млинця й запхавши його в рот, сказав:

— Ці вовки понариють на видному місці печер — і справжніх, і несправжніх, але вовченят при цьому сховають у такому непомітному місці, що людина нізащо не здогадається. Це місце ми з тобою знайшли дуже легко — значить, вовченят тут немає. Якщо вони не задихнулися від диму, тоді ми їх затопимо: можна затягти сюди 8-10 відер води водовозом і залити всередину, тоді вони всі потопляться!

Чень Чжень на це іронічно зауважив:

— Гори в степу утворені з самого піску й каміння, тож навіть якщо ти й затягнеш сюди водовоз, уся вода відразу піде в пісок.

Ян Ке, подумавши трохи, раптом запропонував:

— А що, як нам запустити в печеру Хуанхуана, щоб він повиносив вовченят у зубах? У печері ж тепер немає великих вовків!

Чень Чжень не втримався від сміху:

— Ти що, зовсім глузд утратив, поки в чабанах ходиш? Собаки давно пристали на бік людини і зрадили вовчу натуру. У них такий гострий нюх, що вони відразу вовка почують! Якби собаки могли залазити у вовчі печери й відривати їхні лігва, вони б робили це, поки вовчиці немає «вдома», і тоді вовки в степу вже давно були б винищені людьми й собаками.

— Однак ми можемо принаймні спробувати, — не здавався Ян Ке, — для цього ж не потрібно докладати багато зусиль.

Сказавши це, він прикликав Хуанхуана до печери, звідки вже майже повністю розсіявся запах пороху, і, вказуючи рукою всередину отвору, прокричав: «Ф’ю-ю-ть!» Хуанхуан моментально зрозумів намір Яна Ке і злякано позадкував. Тоді Ян Ке затис своїми ногами тіло собаки, обома руками схопив його за передні лапи й спробував запхнути в печеру силоміць. Хуанхуан від страху підібгав хвоста й заскавучав, вириваючись з усіх сил і скоса поглядаючи на Ченя із жалісливим виглядом, сподіваючись, що той виручить його з такої халепи.

— Ну от, бачиш? — сказав Чень Чжень. — Не варто його далі силувати. Йти в атаку — важко, а відступати — ще важче. Собаки перестали бути вовками саме тому, що колись відступили. Собака, якому постійно доводиться відступати, перетворюється на