Читати книгу - "Оріноко"

Я говорив це іспанською мовою не так гладко, як би хотілось, але дон Естебан мене зрозумів, бо жваво відповів:

— Я знаю досвід і пригоди добродія, знаю, що не ваша вина в тому, що двічі ваша стежка і стежка іспанців сходилися в несприятливих умовах, і при цьому сталися сумні події, які не завжди прийняті між людьми доброго виховання. Педро добре розповів про все.

Так розсипаючи ввічливості, ми наблизилися і потиснули один одному руку. Іспанцеві було близько тридцяти років. Все його обличчя аж почервоніло від доброзичливості, губи розтягнулися в широку посмішку. Але коли я зблизька глянув на нього, то аж здивувався: холодні очі у нього були суворими, в протилежність губам, що весело посміхалися. Вони немовби належали іншій людині. Холодний погляд вражав особливим виразом якоїсь суворості. Вираз очей був зовсім не схожий на вираз уст. Але що з них виражало правду?

Я спочатку аж злякався, що так легковажно міг довіритися зовнішньому вигляду людини, піймавшись на вудочку веселої посмішки і ввічливих слів.

«Невже це вовк в овечій шкурі? — подумав я. — А якщо вовк, то очі зраджували його натуру».

— Слово честі, я чекав ясновельможного пана, як коханка коханця, — посміхався далі іспанець, беручи мене по-дружньому під руку, — бо мені потрібна ваша допомога, без якої мої справи ніяк не рушать з місця… Конесо — це негідна падлюка і огидний крутій, це паршива собака! Доне Жуане, ви згодні з моєю думкою?

— Цілком.

— Я так і знав, що ми з вами дійдемо до згоди.

— До згоди, сеньйоре, я завжди готовий. Але яку згоду ясновельможність має на думці? — запитав я з невинною міною, разом з тим трохи звівши брови.

— Конесо і його люди не виконують обов'язків, які взяли на себе. Брехуни, вони хочуть відкрутитися лише сіном. Мало того, вони ще й не думають розраховуватися за попередні борги. А крім того, ці темні дикуни не хочуть зрозуміти тієї великої послуги, яку ми хочемо зробити, і невдячні, ще й чинять опір.

— Невже це може бути? Самі собі не хочуть добра.

— Не інакше. Плем'я мусить дати нам п'ятдесят молодих людей, яким ми покажемо в Ангостурі, що таке плідна праця на ріллі, і зробимо з них справжніх землеробів. За два роки вони повернуться сюди і будуть краще працювати і для себе, і для племені, збільшать достаток і щастя.

Як же гарно це звучало в устах іспанця! Насправді це було зовсім не так. Індійці добре знали, що це за плідна праця в іспанських маєтках і що це за два роки, і тому не Давали себе обдурити.

— Плем'я повинно віддати вам п'ятдесят молодих людей? — аж свиснув я від здивування. — І, повернувшись із Ангостури, вони зроблять араваків найзразковішим і найщасливішим племенем у Венесуелі?!

Іспанець, уважно дивлячись на мене, намагався помітити щось особливе на моєму обличчі, але, не побачивши на ньому нічого тривожного, посміхнувся очима. Його очі вперше стали на диво людяними. Однак це був не звичайний сміх очей, а трохи гордовитий, глузливий і принизливий. Дон Естебан, напевно, не відчував моєї іронії.

— Ваша правда, пане лицарю, — визнав він дещо звисока, як часом говорять до бідного з надмірною добротою, — але не зовсім. Звичайно, араваки будуть зразковим і щасливим племенем після повернення тих п'ятдесяти, але у Венесуелі є вже інші племена, щасливіші. Вони вже зазнали благодіяння нашої цивілізації.

— О, справді, які щасливі ті племена! — вигукнув я.

Іспанець аж злякався, бо я так голосно вигукнув, наче й справді від захоплення. Мої підозрілі слова і вираз обличчя він відніс на рахунок того, що я чужоземець і погано володію іспанською мовою.

Зробивши рукою круг навколо себе, дон Естебан сказав:

— Я знаю, що пан недовго перебуватиме тут, і знаю також, що ти користуєшся у араваків великим авторитетом, хоча, звичайно, не у всіх. Ти вождь тільки для тих, кого ти привів із собою з півночі. Конесо підбурював мене, щоб я забрав в Ангостуру твоїх індійців і негрів, але я цього не хочу робити, бо вони тільки що прибули і не в боргу у мене, як Конесо. А тепер, коли Конесо повинен віддати мені людей, він викручується, каже, що нібито людей немає, що ті, яких він хотів мені дати, втекли в ліс. Я знаю, частина втекла, але багато ще залишилося. Тому я прошу пана переконати недовірливих людей, щоб вони добре зрозуміли, що це корисно для них самих і, не опираючись, пішли в Ангостуру. А якщо Конесо не видасть мені всіх п'ятдесяти, скажи йому від мене, що я здеру з нього шкуру.

— А це що за люди? — запитав я, показуючи на групу індійців, які стояли недалеко від нас на майдані, як полонені, під численною вартою гребців чайма. — Чого вони чекають?

— Вони підуть з нами. Але їх тільки двадцять три, а мені потрібно п'ятдесят.

— Вони мають якийсь сумний вигляд.

— Бо дурні. Не знають, що їх там чекає…

— А може, занадто добре…. знають….

Я сказав це поволі, наче байдуже, але дон Естебан втупив у мене гострий погляд, знову пильний і невимовно холодний. Він підійшов до мене зовсім близько. У нього були чорні, густі брови і довгі темні вії, а очі сірі, як свинець, і це надавало їм твердого, залізного виразу. Тепер уже й губи його наче похололи і були виразно суворі.

— Пане лицарю, — сказав він, наголошуючи на кожному слові і нахилившись, так близько до мене, що я відчував його подих на своєму обличчі. — Пане лицарю, я сподіваюсь, що ви все чули і оцінили значення того, про що я хвилину тому говорив.

— Не зовсім зрозумів, про що саме йдеться. Прошу нагадати мені.

— Я запевнив вас, добродію, що не