Читати книгу - "Оріноко"

— Ах, так, дякую за ласку, доне Естебане!

— Але я робив це з переконання, що для власного добра добродій допоможе мені зібрати тих п'ятдесятьох.

— А якщо я так само, як араваки, не зрозумію своєї вигоди, то чи буде це тяжким гріхом?

— Тепер я не розумію добродія. Говоріть ясніше.

— Якщо я не допоможу вам?

Дон Естебан примружив очі, немовби прицілився в мене з невидимої рушниці.

— Не думайте, добродію, що я і раніше не помічав ваших насмішок. А тепер ви відкрито глузуєте. Але годі! Якщо ви не зробите того, про що я прошу, то може трапитися, що я пригадаю поради Конесо щодо ваших людей.

— Отже, я вже й погрозу чую?

— Розумійте, як хочете, добродію: хай навіть і погрозу.

Зробивши вигляд дуже переляканого, я похитав головою і… вибухнув голосним сміхом.

— Прошу пана бути таким ласкавим і пробачити мені моє погане виховання, але у мене промайнула забавна думка: а що як і мої люди втечуть у пущу, що тоді?

— Але ж ви у нас як заложник.

— А якщо і я втечу?

— Не зумієте, добродію: у мене проворні люди і чудові стрільці.

— Чи дозволите мені, сеньйор, звернути вашу увагу на те, що й мої люди мають рушниці?

Дон Естебан легковажно повів плечима:

— Е, індійці нікудишні стрільці.

— А може, не всі?

Ми все ще стояли — навіть досить довго — на тому самому місці, де подали один одному руку, на відстані кількох десятків кроків від головної хатини. Там під широким дахом на стільці сидів Конесо, чекаючи нас, біля нього стояв Манаурі, як перекладач, а також вожді: Пірокай і Фуюді, а за їх спинами — ще кілька знатних індійців. Всі — озброєні. Між ними був і Педро. Чаклуна Карапани не було видно.

— Перш ніж дати відповідь вашій милості, — звернувся я до іспанця знову з почуттям власної гідності, — перш ніж я скажу останнє своє слово щодо пропозиції пана, дозвольте мені перед тим порозмовляти з людьми, які підуть в Ангостуру, і розібратися в ситуації.

Дон Естебан на хвилину завагався, але, побачивши мою усмішку і не бажаючи здатися боягузом, квапливо погодився:

— Будь ласка…

Я покликав Манаурі і наказав, щоб він мені тихенько розповів, що тут діялося в останню годину. Вождь повністю підтвердив усе, про що я вже дізнався від Аріпая і дона Естебана. Коли він закінчив, я ще для більшої певності запитав:

— То ці двадцять три, що під вартою, справді прихильні до нас і тому Конесо хоче позбутися їх і точить на них зуби?

— Всі до одного.

— А з своїх Конесо нікого не віддав?

— Нікого.

— От пройдисвіт… А ті шість озброєних здоровил, які стоять за плечима Пірокая і Фуюді, — це хто?

— Дружинники головного вождя. Там три сини Конесо, один мій племінник, син Пірокая, два брати Фуюді — всі родичі.

— Треба уважно стежити, щоб вони не випустили підступної стріли. А тепер, Манаурі, йди до Вагури за своїм мушкетом та рештою зброї і негайно повертайся. Мушкет набитий шротом. Підемо разом до полонених…

— А дон Естебан дозволив?

— Дозволив.

— От так дурень.

— Не дурень: він самовпевнений і до того ж вважає себе дуже сильним.

— Буде бій, Яне?

— Ще не знаю. Може, вдасться уникнути сутички.

Коли Манаурі повернувся, ми пішли до тих двадцяти трьох небораків. Вони стояли в центрі майдану, збившись в одну безпорадну, беззахисну купку, оточені з усіх боків вартою індійців з племені чайма, які мали войовничий вигляд. Це були хоробрі караїби, що жили в льяносах на північ від Оріноко. Кожний з них носив на грудях латунний хрестик замість звичайних талісманів: отже, це справді були християни.

Полонені, помітивши, що ми йдемо до них, почали підводити голови і дивитися жвавіше, немов прокидаючись від заціпеніння. То ця, то та пара очей запалювалася промінням надії.

— Ви охоче йдете з іспанцями? — запитав я у них.

Питання звучало немов образа або глузування, бо всі враз відповіли запереченням.

— Якщо так, то чому ж ви не втікали, чому не захищалися?

Один із старших полонених, якому було близько тридцяти років, відповів:

— Не можна було втекти, пане, так несподівано вони напали. Іншим пощастило, а нам — ні.

— Я хочу врятувати вас. Якщо я почну бій з іспанцями, ви допоможете нам?

Тепер вони вже зовсім пожвавішали, пригнічення зникло. Деякі вартові чайма, занепокоєні, підійшли ближче до нас, недвозначно підготовляючи зброю.

В цю ж мить Арнак зашепотів до мене, що від головного намету наближається син Конесо.

— Його послали до нас шпигувати, — зауважив я. — Краще, щоб вони не знали, про що тут розмовляємо. Збігай, Арнак, йому назустріч і від мого імені накажи йому обов'язково повернути назад.

— А як не послухає?

— То вже твоя справа, але повинен послухати. Річ ясна, гляди, щоб не дійшло до кровопролиття.

— Наближається також якийсь іспанець. Його вислав дон Естебан.

— Він нічого не зрозуміє по-аравакськи…

Я знову звернувся до полонених.

— Якщо дійде до бою, — сказав той, з ким я розмовляв досі, — то ми хочемо допомогти, обов'язково. Ми тільки не знаємо, як це зробити.

— Вдарити зненацька по ваших вартових.

— З голими руками?

— Буде великий переполох. Люди Вагури підкинуть вам кілька палиць і списів, але в основному розраховуйте на себе і на раптовість нападу. Ми, звичайно, теж допоможемо вам рушницями.

— Добре, пане, зробимо так.

— Тепер виберіть