Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Громада затовпилась; ще тiснiше збилась в купу; стали один одного за пояси брати...

- Сюди його давай! Хто викрикує! - желiпає посередник.

Мовчить громада, анiтелень! Кривинський не вите­рпiв, - лає...

- Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини.

- Ну, тепер ваше дiло, Iван Петрович! - обернувся Кри­винський до справника.

- Розги! - зiпонув той на москалiв в одмову посередни­ко­вi.

Москалi кинулись до крайнього...

- Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за вiщо нас нiвечити?..

Громада стала напирати на москалiв; москалi на громаду. Пiднявся крик, гвалт; зчепилася бiйка з москаля­ми... Люди, зачувши таку колотнечу, бiжать, як на пожежу дивитись. Чоловiки - аж до самих москалiв; жiнки на тини поспинались - з огородiв... Дiд Улас, старий, не видержав натовпу, - упав... Москалi пiдняли...

Чiпка побачив. Закипiло його серце, заболiла душа... Бi­га помiж козаками, мотається на всi боки: - Братця! - кри­чить: - не даймо глумитися над нами! Не даймо зну­щатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре! Яки­ме! Зби­райте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А тi, як побачили, що непереливки, та - тiльки видно - через село...

Чiпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бiк, то в другий; то пiдскочить до москалiв, то вертає до своїх. Побачив Грицька.

- Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллє­ться... Дiда Уласа ледве живого пiдняли на вiтер... Не дай­мо!..

Грицько не одказав на це нi слова, - та мерщiй вiд Чiп­ки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою.

Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили.

- Я - вiльний! - кричить Чiпка: - Я - козак!

- А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! - зi­по­нув справник. - Ложiть його!

Довго борсався Чiпка... Ще довше його били...

Нi крикнув, нi застогнав! Устав- наче з хреста знятий. Очi червонi, налилися кров'ю, горiли, як у звiра; на виду - блiдий-блiдий, мов' пiсля тяжкої хвороби... Повiв вiн стра­шними очима по всiй громадi, глянув хижо на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому...

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило;

душа палала... "Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права немає!.." - кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болi­ло, як попечене... Вiн стискував зуби. "А вони?.. вони?! Сло­ва доброго... смiтнини послiдньої не стоять!.. Проклятi ду­шi!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.." Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки...

"А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й вони лю­ди?.. Волоцюги, п'яницi, а не люди! Вони тiльки обпи­вали тебе та пiдбивали на все лихе... У них доброго на нi­готь не було... Серце їх, як iродове, тiльки й знало одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому - навтiкача; щоб чужими рука­ми жар загрiбати; сльозами та кров'ю других себе тi­шити... А потiм стануть на весь свiт слави­ти... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня, скалити­муть зуби, бу­дуть смiятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух, - там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повiрив?! Ти?!" -вiн заскреготав на всю хату зубами.

А це - як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Поли­лася горiлка, як вода. Вiн дудлив її нахильцi; випив з пi­вкварти - й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в го­лову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i зник­не, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою...

Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому;

полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски га­мселило, як обухом; свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув...

Грицько, настоявшись у чужому городi та надиви­в­шись вдосталь на бiйку крiпакiв, трохи змерз та поплi­вся додому.

- Важно парять бiсових мащтакiв! - було його перше слово до Христi.

- Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали серде­шних, бо крики такi доносились сюди, немов з могили, - вiд­казала, Христя.

- Так їм i треба, злодiям!

- Скажи менi: за що ти на їх узлився так? Хiба вони й не люди?..

- Життя через них, проклятих,немає! - аж скрикнув Гри­цько. - Нiчого в хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то - як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Вiзьми, дурний, та й за­строми два свердли за лату... Хто їх там вiзьме? думаю. - Коли сьогоднi огляджуся, - аж i слiду не знать, де стримi­ли...

- Може ж, то й не вони взяли?

- А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?.. Навi­що йому, коли вiн сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тiй голотi, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хi­ба воно для себе брало? - на пропiй!.. Щоб воно подавило­ся...

- За що ж їм i випити, як не за твої свердла, - смiється Хри­стя. - Свого нiчого немає, все те панське...

-Та в їх нiколи й не буде нiчого, - перебив Грицько: - все проп'ють! Вони в панiв позвикали тiльки красти та горi­лку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм i землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!

Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла.

- Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..

- Ну, то що? - витрiщився на неї Грицько, ображений - чого вона заступається за таких злодiїв, що в його свердла покрали. - То крав би? га?.. Хай уже б менi руки тодi пови­кручували!

- Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, - то всякого з пантелику зi­б'є... Поневолi чоловiк стане пити... А як нi за що, - то й украде... Звiсно - неволя! - журливо закiнчила Христя.

- Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися за них москалi, бiжить до мене, блiдий такий, труситься... "Братiку, Грицьку! Ходi­мо, оборонiмо... Ходiмо - не даймо!.." Цур тобi та пек! - думаю, - та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захи­лився за тин та й дивлюся... А вiн ганя по вигону та скли­кав на оборону.