Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Збагнути б ще де саме Роуз. Навряд чи ввечері вона в одній із зайнятих кімнат. А незайнятих залишалося лише дві.

У коридорі було пусто, але не тихо. Прослуховуваність все ж у заїжджих дворах така, що ні про яку приватність і секретність і мови не могло бути. Я мимоволі сповільнила крок поряд із дверима кімнат, у яких розмістилися члени нашого загону, але саме тут була цілковита тиша. Ось цікаво, чи це шумова завіса, чи там у кімнатах нікого не було. Можу підозрювати, що саме друге. І зараз у місті проводять таємну операцію, на якій мені не було місця. І це так… щемливо сумно.

А якщо подивитися на ситуацію з іншого боку, то мені зараз складно було уявити, як я дивитимуся в очі Кіраю і про що з ним розмовляти. Це перший поцілунок можна було списати на магію та вплив сунари, а цей… Згадка про нього досі віддавалась якимось ударом під дих, від якого стягувалося щось у животі. А ще з голови не виходили слова Мелані. Що мала на увазі Нілай, коли говорила про звіра?

Боги, як насиченим стало моє життя з того моменту, як я вперше в житті почула Поклик життя, по дорозі з булочної до «Гірського притулку».

Так, якщо я не помиляюся, то дві кімнати наприкінці коридору пустували. Точніше, в одній із них жив льєр Кларенс. Але в добрі часи, коли у «Гірському притулку» не вистачало місць приїжджим торговцям, він здавав і її. Зараз був не той випадок і фактично вільна кімната залишалася одна. Може, знову миша завелася через залишені постояльцями сухарі, або... та що завгодно.

У будь-якому випадку, якби це були проблеми у постояльців – двері б у зайняту кімнату не зачиняли.

До кінця коридору я вже наближалася майже не дихаючи. Але завдяки прослуховуваності дізналася, що і Роуз, і льєр Кларенс саме в тій кімнаті, яку займав господар заїжджого двору. Голоси були приглушені, але цілком розбірливі. І якби не мала підозр на рахунок Роуз, я б не стала підслуховувати.

Я завжди довіряла єдиній близькій людині. І зараз почувала себе неймовірно гидко. Навіть вилаяла себе, що взагалі з чогось могла подумати, ніби Роуз причетна до чогось. Що вона ховає від мене щось важливе. Що…

Боги, це неправильно. А я просто збожеволіла, якщо навіть таку думку допустила.

– Ти не думала, що час уже зізнатися Трісс? – пролунало приглушене запитання льєра Кларенса, коли я вже розвернулась і збиралася піти звідси подалі.

Бачать боги, я хотіла піти.

Але тепер так і завмерла, навіть не розвернувшись, повністю обернувшись у слух.

– І кому від цього стане краще? – пирхнула Роуз у своїй звичній трохи грубуватій прямій манері. – Якщо вона дізнається, то нікому від цього добре не буде. І нам із тобою насамперед.

Щось усередині обірвалося від цих слів. Невже я не помилилася?

Якийсь час за дверима панувала цілковита тиша. Я відчувала, як моє серце колотиться, віддаючи шумом у вухах.

– І скільки ще ти зможеш усе приховувати? Тиждень, місяць, рік? – стомлено і глухо якось поцікавився Кларенс.

Боги, якщо він усе знав, як міг мовчати та ще й заохочувати те, що творить Мейтроуз? Я завжди вважала його нескінченно доброю людиною.

– Скільки знадобиться, – сухо викарбувала Роуз. – Якщо рік, то буде рік. Мені здається, ця розмова давно вичерпала себе, Отто! Ми з тобою дорослі люди, зі своїми проблемами, таємницями та обов’язками. Навіщо піднімати це все знову і знову?

– Та тому, що я хочу нормальне життя, а не це! – розлютився господар корчми. – Це добре, коли ти молодий і все життя попереду. А коли вже сивина на скронях…

– То що? – насмішкувато перебила його Роуз. – Якщо тебе щось не влаштовує, Отто, то я ні хвилини тебе не примушувала. Все, що було… було добровільним і усвідомленим, сподіваюся. Сподіваюся, що цю тему не доведеться знову порушувати.

І далі пролунали кроки, вони ставали голоснішими. А я втратила занадто багато часу, і тепер мала цілком реальні шанси зіткнутися з тіткою ніс до носа. Тоді доведеться багато чого пояснити. А я й сама нічого не розуміла до ладу ...

Все це промайнуло в мене в голові за кілька хвилин. Я запанікувала і не придумала нічого кращого, ніж штовхнути двері порожньої кімнати, прочитавши на ходу заклинання для відкриття замків. За таке не похвалять, звичайно, якщо дізнаються, що воно мені відоме.

І за мить до того, як двері в сусідній кімнаті відчинилися, зачинила двері за собою. Та так і застигла, наче громом уражена. На душі було паскудно. У голові прокручувалися слова Кларенса і Мейтроуз і... хотілося розплакатися. Все ж таки це вона. Мої здогади були вірні.

Знову промайнуло в пам'яті її впевнене «На все!».

Ну ось, Трісс, тепер ти отримала відповіді на свої запитання, що тепер плануєш робити?