Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

class="p1">Через певний час, у відповідь на мої нетерплячі листи, до Смирни прибув торговий караван із Поділля, а з ним — Еліша Шор із синами Натаном та Саломоном. Якова, ребе Мордке та Ісохара я переконував, що то божественна сила скеровує до нас тих, кого ми найбільше потребуємо, насправді ж було інакше. То я написав до ребе Шора ще з Салонік, описавши в листі руах га-кодеш Якова і все, що тоді відбулося. Щиро кажучи, я не сподівався, що той літній чоловік осідлає коней, запряже вози й вирушить у таку далеку подорож. Відомо, що Шори завжди вміли поєднувати дух і вигоду, тож поки брати продавали й купували товари, старий Шор дискутував із нами. Поступово в тих наших розмовах народжувався образ днів, які мали настати з нашою поміччю. Шор знайшов підтримку в особі ребе Мордке, який вже давно час від часу на це натякав, покликаючись на свої дивні сни. Але Шорам ішлося не про сни.

Чи знав Яків, до чого ми його готували? Він важко занедужав і мало не помер, а коли гарячка минула, сказав, що мав сон. Снився йому якийсь чоловік з білою бородою, який сказав йому: «Підеш на північ і багатьох людей поведеш там у нову віру».

Мудрий Яків заперечив: «Як же мені йти до Польщі, якщо я мови польської не розумію, та й справи мої всі тут, у турецькому краї, в мене молода дружина, і донька в мене щойно народилася, вона не захоче їхати зі мною…» Так боронився Яків перед нами і власним сном, а ми сиділи за столом, така собі врочиста четвірка: Ісохар, Еліша Шор, ребе Мордке і я.

«Знаєш, що той чоловік, якого ти бачив уві сні, — то сам пророк Ілля? — сказав йому ребе Мордке. — Коли тобі буде важко, він ітиме попереду тебе. Поїдеш першим, а Хана згодом до тебе приєднається. Ти будеш у Польщі королем і спасителем».

«Я буду з тобою», — додав я, Нахман із Буська.

Про зустріч із Якововим батьком у Романі, а також про старосту та злодія

у Романі[95]

З початком жовтня 1755 року ми вирушили на північ — два вози і кілька вершників. Ми точно не здавалися тими, ким були: посланцями великої справи. Виглядали як звичайні купці, що сновигають туди-сюди, як мурашки. Дорогою до Чернівців ми прибули до Романя, щоб відвідати Яковового батька, самотнього вдівця. Яків зупинився на в’їзді до міста й переодягся у своє найкраще вбрання. Навіщо, не знаю.

Єгуда Лейб Бухбіндер жив у невеликій хаті з однією кімнатою, тісною й задимленою. Навіть коней не було куди поставити, тож вони чекали надворі цілу ніч. Нас було троє: Яків, Нуссен і я. Караван Шора набагато раніше за нас вирушив до Польщі.

Єгуда Лейб був високого зросту, але худий і зморшкуватий. Коли ми з’явилися на порозі, на його обличчі вималювався вираз незадоволення й розчарування. Його густі кущуваті брови майже затуляли очі, до того ж він мав звичку дивитися спідлоба. Яків аж сяяв, чекаючи зустрічі з батьком, але привіталися вони майже незворушно. Здається, батько більше зрадів Нуссенові, якого добре знав, ніж синові. Ми привезли смачної їжі: чимало сиру, дзбани з вином, глечик оливок, усе — найвищого ґатунку, придбане дорогою. Яків грошей не пошкодував. Але Єгуду це все не зворушило, він і далі чимось журився, ховав погляд.

Щось найшло і на Якова: ще недавно він так тішився, а тепер похнюпився, принишк. Так воно буває, що батьки нагадують нам те, чого ми в собі найбільше не любимо, їхнє старіння здається нам дзеркалом наших гріхів. Але, можливо, це щось більше: хтозна, чи душі батьків і дітей не є насправді ворожими одні одним і чи не зустрічаються вони в житті лише задля того, аби ту ворожість подолати? Коли так, це не завжди вдається.

«Усім тут сниться той самий сон, — почав Єгуда Лейб. — Сниться, що до якогось сусіднього міста вже прийшов Месія, але що то за місто і як зветься Месія, ніхто не може пригадати. Мені теж снився той сон, і назва міста була якоюсь знайомою. Інші розповідають те саме й навіть постять цілими днями, аби в наступному сні дізнатися, як називається те місто».

Ми пили вино, заїдали оливками, і я — оскільки язик у мене найкраще підвішений — розповідав про наші пригоди. Розповідав, як ось тут розповідаю, доки помітив, що старий Бухбіндер мене зовсім не слухає. Той мовчав, роззирався по власній хаті, де не було геть нічого, на чому могло б зупинитися око. Нарешті Нуссен прямо його запитав:

— Я тебе, Лейбе, не розумію. Ми приїхали з великого світу, такі речі тобі розповідаємо, а тобі хоч би що. Слухаєш одним вухом, нічого не питаєш. Ти взагалі здоровий?

— А яка мені користь із твоїх розповідей про ярмарок у небі? — відповів Лейб. — Що я з того знання матиму? Скільки ще житиму отак, сам, у хворобі й журбі? Розкажи краще, що Бог для нас вчинить.

Потім додав:

— Я вже не вірю, що щось зміниться. Ніхто не знає назви того містечка. Мені здалося, вона звучить якось… Самбір, Самполь…

Ми з Яковом вийшли з хати, внизу шуміла річка. Яків сказав, що всі будинки, в яких жила їхня родина, були саме такими: стояли над водою, і щовечора на берег виходили гуси, він добре це пам’ятає з дитинства. Якимось дивом вони завжди оселялися біля рік, таких, як ця, — розлитих між пагорбами, мілких, прозорих, з покрученим руслом. У воду можна було забігати з розгону, розкидаючи міріади крапель; біля берега, де вода повимивала пісок, добре було вчитися плавати — по-собачому, туди-сюди. І раптом Якову пригадалося, як викликався верховодити в дитячій грі і йому потрібен був злодій. Злодієм вибрали одного хлопчика, прив’язали його до дерева і розпеченим у вогні прутом припікали, щоб той зізнався, де сховав коней. Той благав їх припинити: це ж гра, ніяких коней нема. Але біль став таким нестерпним, що малий мало не знепритомнів, а далі крикнув, що сховав коней там-то і там-то. І лише тоді Яків його відпустив.

Я не знав, що сказати після такої історії. «Потім, коли батько про все довідався, відшмагав мене різкою», — додав Яків, справивши тим часом малу нужду на трухлявий батьків паркан.

«І добре зробив», — відказав я, все ще приголомшений тією жорстокою історією. Вино вдарило мені в голову, і я вже збирався вертатися до хати, але Яків