Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Моторошності йому додавала цілковита відсутність інших клієнтів, і, коли ми прямували до робота, я відчув, як Кертіс трохи заспокоївся.

— Що будете, панове? — несподівано промовила машина, на якій не було видно жодного виходу для звуків. Замість обличчя в неї був антикварний білий аналоговий годинник із тонесенькими вигадливими стрілками та римськими цифрами на позначення годин. Трохи занервувавши, я повернувся до Кертіса, на обличчі якого проявлялися ознаки недобровільної тверезості.

— Горілки, — невдовзі сказав він. — Мороженої.

— І віскі. Того, яке я брав з бару у своїй кімнаті. Кімнатної температури, будь ласка. І те, й інше моїм коштом.

Голова-годинник трохи нахилилась, і одна рука з численними суглобами різко потягнулася до келихів на підставці вгорі. Друга рука, що закінчувалася лампою з цілим лісом маленьких носиків, обережно налила замовлені напої в келихи.

Кертіс узяв свій келих і влив у горлянку щедру порцію горілки. Важко вдихнув крізь зуби та вдоволено рикнув. Я надпив зі свого келиха трохи обережніше, розмірковуючи, як давно трубами та кранами бару востаннє текла рідина. Мої страхи виявилися необгрунтованими, тож я випив більше й дозволив віскі просочитись у шлунок.

Кертіс грюкнув келихом по столу.

— Тепер ти готовий поговорити?

— Гаразд, Кертісе, — повільно вимовив я, дивлячись у свій напій. — Як я розумію, у тебе для мене є повідомлення.

— Аякже, — його голос підвищився мало не до крику. — Пані каже: або ти пристанеш на її дуже щедру пропозицію, або ні. Ось і все. Я маю дати тобі час на роздуми, тож доп’ю своє.

Я вп’явся поглядом у марсіянську піщану лампу, що висіла на протилежній стіні. Кертісів настрій потроху ставав зрозумілим.

— Я лізу на твою територію, так?

— Не випробовуй долю, Ковачу, — у його словах відчувався відчай. — Як бовкнеш тут щось не те, я…

— Ти що? — я поставив свій келих і повернувся до Кертіса. Він був у два з гаком рази молодший за мій суб’єктивний вік, молодий, мускулистий, а завдяки хімії втовкмачив собі в голову, що він небезпечний. Він так нагадував мені самого себе в цьому ж віці, що це аж бісило. Мені хотілося його потрусити. — Ти що?

Кертіс проковтнув грудку в горлі.

— Я служив у провінційній піхоті.

— Ким? Моделлю-мотиватором? — я підійшов і рукою пхнув його у груди, а тоді, засоромившись, опустив її. Знизив голос. — Послухай, Кертісе. Не піддавай цьому нас обох.

— Думаєш, ти з біса крутий, еге ж?

— Тут річ не у крутизні, К… Кертісе, — я мало не назвав його карапузом. Здавалося, почасти мені все ж таки хочеться побитися. — Річ у тому, що це — два різні види. Чого навчають у провінційній піхоті? Рукопашного бою? Двадцяти семи способів убити людину голіруч? По суті ж, ти все одно залишаєшся людиною. Я — посланець, Кертісе. Це — не те ж саме.

Він усе одно напав на мене, розпочавши з прямого випаду, який мав відвернути мою увагу, тим часом як збоку на рівні голови летів удар ногою навідліг. Якби цей удар влучив, у мене тріснув би череп, але це було безнадійною театральщиною. Може, річ була у хімії, якою він накачався того вечора. Жодна людина при здоровому глузді у справжній бійці не б’є ногою вище пояса. Я одночасно ухилився від випаду та копняка і схопив його за ногу. Різко крутнув — і Кертіс похилився, заточився й розпластався на барній стійці. Я вчавив його обличчя в негнучку поверхню і став тримати, вчепившись йому в волосся.

— Розумієш, про що я?

Він здавлено замукав і безсило запручався, тим часом як бармен з обличчям-годинником непорушно стояв. Кров з його зламаного носа розтеклася по поверхні стійки. Переводячи дух, я вивчав утворені нею візерунки. Я задихався від блокування, якому піддав свою обробку. Взявся за його правицю та рвучко підтягнув її до його талії. Борсання припинилося.

— Добре. Тепер не ворушись, бо зламаю. У мене не той настрій, — я швидко прочісував його кишені. У внутрішній нагрудній кишені його куртки я знайшов маленьку пластикову пробірку. — Ага. То які маленькі радощі розходяться твоїм організмом сьогодні? Судячи з того стояка, гормональні підсилювачі, — я підняв пробірку на світло й побачив у ній тисячі маленьких шматочків кристалів. — Військовий формат. Де ти взяв цю штуку, Кертісе? Невже одержав на дурничку, як ішов з піхоти?

Я знову взявся за пошуки та знайшов систему введення — крихітний тоненький пістолетик з ковзкою камерою та магнітною котушкою. Засипаєш кристали у руків’я, закриваєш, магнітне поле їх орієнтує, а прискорювач випльовує їх на достатній для проникнення швидкості. Подібне на Сарин осколковий пістолет. Вони були зручною для бойових медиків, а отже, дуже популярною альтернативою безголковим шприцам.

Я грубо поставив Кертіса на ноги й відпихнув від себе. Він утримався на ногах, тримаючись однією рукою за носа і гнівно на мене зиркаючи.

— Захили голову і все припиниться, — сказав я йому. — Ну ж бо, більше я тебе не скривджу.

— Будило!

Я підняв кристали та пістолетик.

— Звідки вони в тебе?

— Відбокфи в бене, Ковачу, — Кертіс знехотя ледь помітно захилив голову, водночас намагаючись не випустити мене з поля зору. Він крутив очима, як кінь у паніці. — Ні хвіна я тобі не скаву.

— Ясно, — я повернув хімію на барну стійку та пару секунд серйозно подивився на нього. — Тоді дозволь мені замість цього сказати дещо тобі. Знаєш, що роблять, коли створюють посланця? Випалюють усі обмеження на насильство, набуті людською психікою внаслідок еволюції. Розпізнавання сигналів покори, динаміку ієрархії, відданість зграї. Усе це зникає, відключається нейрон за нейроном, і це замінюють свідомим бажанням завдавати шкоди.

У відповідь він мовчки на мене дивився.

— Розумієш? Простіше було одразу тебе вбити. Так було б легше. Мені довелося себе зупиняти. Ось що таке Посланець, Кертісе. Наново зібрана людина. Справа рук людських.

Мовчання напружилося. Доходить до нього чи ні, було геть незрозуміло. Згадуючи Новопешт півтора століття тому та молодого Такеші Ковача, я в цьому сумнівався. В його віці вся ця петрушка здавалася б мені втіленням мрії про міць.

Я знизав плечима.

— Якщо ти ще не здогадався, відповідь на запитання пані негативна. Мене це не цікавить. Ось, це має тебе порадувати, і ці відомості коштували тобі лише зламаного носа. Якби ти не накачався під зав’язку, вони б, можливо,