Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

На вході до бару хтось кашлянув. Я підняв очі й побачив на сходах постать у костюмі та з малиновим волоссям.

— Я чомусь заважаю? — спитав ірокез. Голос у нього був неспішний і спокійний. Він не належав до крутеликів з Фелл-стрит.

Я забрав свій напій зі стійки.

— Аж ніяк, пане поліціянте. Підходьте, долучайтеся до вечірки. Що будете?

— Міцний ром, — сказав коп і підбрів до нас. — Якщо є. Маленький келишок.

Я показав один палець роботу з обличчям-годинником. Бармен витягнув невідомо звідки квадратний келих і наповнив його темно-червоною рідиною. Ірокез неквапом пройшов повз Кертіса, дорогою кинувши на нього зацікавлений погляд, і вхопив довгою рукою свій напій.

— Дуже дякую, — він трохи надпив і нахилив голову. — Непогано. Ковачу, я хотів би перекинутися з вами словом. Наодинці.

Ми обидва позирнули на Кертіса. Водій у відповідь зиркнув на мене повними ненависті очима, але новоприбулий розрядив напруження. Коп смикнув головою в бік виходу. Кертіс пішов, ще тримаючись за поранене обличчя. Коп провів його поглядом, а тоді повернувся до мене.

— Ваша робота? — невимушено спитав він.

Я кивнув.

— Він мене спровокував. Ситуація трохи вийшла з-під контролю. Він думав, що декого захищає.

— Ну, тоді я радий, що він не захищає мене.

— Як я вже сказав, ситуація трохи вийшла з-під контролю. Я надто бурхливо зреагував.

— Блін, вам не треба переді мною виправдовуватися, — коп сперся на стійку і зі щирим інтересом роззирнувся довкола. Тепер мені згадалося його обличчя. Сховище Бей-Сіті. Той, у якого швидко тьмянів жетон. — Як він почувається достатньо ображеним, хай висуває звинувачення, а ми знову відтворимо дещо з пам’яті цього закладу.

— То ви роздобули ордер? — це запитання я поставив з удаваною легкістю.

— Майже. З юридичним відділом завжди доводиться чекати. Срані ШІ. Послухайте, я хотів вибачитися за Мерсера з Девідсоном, за те, як вони поводилися на станції. Вони часом поводяться як довбограї, але взагалі-то вони нормальні.

Я махнув келихом убік.

— Забудьте.

— Добре. Я — Родріґо Баутіста, сержант кримінальної поліції. Як правило, партнер Ортеґи, — він допив свій келих і всміхнувся мені на весь рот. — Мушу зазначити, наші стосунки не надто міцні.

— Ясно, — я подав бармену сигнал, попросивши ще випивки. — Скажіть-но мені ось що. Ви всі ходите до одного перукаря чи це якийсь фокус для згуртування команди?

— Один перукар, — Баутіста сумовито знизав плечима. — Старий з Фултон-стрит. Колись сидів. Вочевидячки, коли його закинули у сховище, ірокези були в моді. Це, блін, єдина зачіска, яку він знає, але він непоганий хлоп, та й бере дешево. Один з нас кілька років тому почав до нього ходити, а він надав нам знижки. Ви знаєте, як це буває.

— Але не Ортеґа?

— Ортеґа сама себе стриже, — Баутіста змахнув рукою — мовляв, що тут поробиш. — Має невеличкий сканер голопередач, каже, що він покращує її просторову координацію чи щось таке.

— Не така, як усі.

— Так, є таке, — Баутіста задумливо помовчав, вдивляючись кудись не дуже далеко. Машинально трохи надпив свою нову порцію. — Я тут саме через неї.

— Ой-йой. Зараз буде дружнє попередження?

Баутіста скривився.

— Ну, буде дружнє — називайте як хочете. Я не напрошуюся на перелом носа.

Я мимохіть засміявся. Баутіста приєднався до мене, лагідно всміхнувшись.

— Річ у тому, що їй боляче дивитись, як ви ходите з цим обличчям. Вони з Райкером були реально близькі. Вона вже рік як сплачує іпотеку за його чохол, а на лейтенантську платню це робити нелегко. Вона ніколи не думала, що його хтось перекупить, як перекупив отой гівнюк Банкрофт. Райкер, як-не-як, уже не пацан, та й красунчиком ніколи не був.

— Він має нейрохімію, — зауважив я.

— О, точно. Він має нейрохімію, — Баутіста широко змахнув рукою. — Вже випробували?

— Пару разів.

— Це все одно що танцювати фламенко у рибальській сіті, так?

— Вона трохи грубувата, — визнав я.

Цього разу засміялися ми обидва. Коли сміх ущух, коп знову зосередився на своїй склянці. Його обличчя посерйознішало.

— Я не намагаюся на вас тиснути. Просто кажу: давайте полегше. Це не зовсім те, що їй зараз потрібно.

— І мені теж, — щиро промовив я. — Це ж, блін, узагалі не моя планета.

Баутіста явно мені співчував, а може, просто трохи сп’янів.

— Гадаю, Світ Гарлана страх як відрізняється.

— Правильно гадаєте. Послухайте, я не хочу бути грубим, але хіба ніхто не казав Ортезі, що Райкер пропав навіки — гірше тільки реальна смерть? Вона ж не збирається чекати на нього двісті років?

Коп поглянув на мене примруженими очима.

— Ви чули про Райкера, еге ж?

— Я знаю, що він сидить подвійний термін. Я знаю, за що він сів.

Тут в очах Баутісти відобразилося щось схоже на осколки старого болю. Обговорювати своїх корумпованих колег — справа однозначно невесела. Якусь мить я шкодував про свої слова.

«Місцевий колорит. Засвоюй його.»

— Хочете сісти? — безрадісно запитав коп, вишукуючи барні табурети, які, вочевидь, хтось колись прибрав. — Може туди, за столики? Ця розповідь буде довгою.

Ми влаштувалися за одним із циферблатних столів, і Баутіста заходився шукати у себе в кишені цигарки. Я засіпався, проте заперечно хитнув головою, коли він запропонував мені цигарку. Він, як і Ортеґа, явно здивувався.

— Я кинув.

— У цьому чохлі? — Баутіста за завісою духмяного блакитного диму шанобливо звів брови. — Вітаю.

— Дякую. Ви збиралися розповісти мені про Райкера.

— Райкер, — коп випустив із ніздрів дим і відкинувся назад, — ще пару років тому працював із хлопцями з відділу викрадення чохлів. Порівняно з нами вони — народ досить витончений. Не так легко викрасти цілий чохол неушкодженим, і цим загалом займаються розумніші злочинці. У них трохи збігаються повноваження з відділом органічних ушкоджень, здебільшого тоді, коли тіла починають розбирати. В таких закладах, як клініка Вея.

— Та невже? — беземоційно промовив я.

Баутіста кивнув.

— Так, там учора хтось заощадив нам достобіса часу й сил. Зробив із того закладу розпродаж запчастин. Але ви, гадаю, нічого про це не знаєте.

— Це, певно, сталося, як я виходив із дверей.

— Так, ну, то пусте. Взимку дев’ятого року Райкер ганявся за якимось звичайним шахраєм, який займався страхуванням, ну, ви знаєте, як це: коли клони, надані за полісами на перечохлення, виявляються порожніми резервуарами, а куди поділися тіла, не знає ніхто. Усе раптом з’ясувалось, і тут виявляється, що ці тіла використовують в одній брудній маленькій війні на півдні. Корупція у вищих ешелонах влади.