Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Непогано.

— У короткостроковій перспективі — так. А тут заведено ось як: герої набувають дуже великого розголосу, а Райкерові дістався повний фарш. Інтерв’ю на Першій СвітоМережі, навіть дуже добре розпіарений романчик із Сенді Кім. Підписи у факсах. Поки все це не встигло припинитися, Райкер ухопився за свій шанс. Подався на переведення до органічних ушкоджень. Він уже встиг пару разів попрацювати з Ортеґою — як я й казав, ми час від часу перетинаємося, — тож він знав тутешню програму. Відмовити йому відділ не міг у жодному разі, тим паче після його пафосної промови про бажання піти туди, де можна змінювати світ.

— І це йому вдалося? Ну, змінити світ?

Баутіста надув щоки.

— Він був добрим копом. Можливо. Місяць по тому це запитання ще можна було поставити Ортезі, але потім вони злигались і її здоровий глузд зійшов на пси.

— Ви цього не схвалюєте?

— Слухайте, а що тут схвалювати? Якщо людина так до когось ставиться, то мусить із цим жити. Тоді просто складно проявляти об’єктивність у цьому плані. Коли Райкер облажався, Ортеґа не могла не стати на його бік.

— І вона стала? — я відніс наші порожні келихи до бару й наповнив їх знову, не припиняючи говорити. — Я думав, це вона його здала.

— Де ви таке чули?

— Мені розповідали. Джерело не бозна-яке поважне. То це неправда?

— Нє-а. Серед вуличної наволочі дехто любить виставляти це в такому світлі. Я думаю, що вони кінчають собі у штанці від думки, що ми стукаємо одне на одного. Сталося ось що: відділ внутрішніх справ загріб Райкера в її квартирі.

— Ой-й-й.

— Ага, оце так лазер у сраку, скажіть? — коли я передав Баутісті нову порцію випивки, він поглянув на мене. — Вона, звісно, ніколи цього не показувала. Просто одразу заходилася протистояти звинуваченням ВВС.

— Я чув, йому не залишили жодних шансів.

— Так, тут ваше джерело не помилилося, — ірокез задумливо поглянув у свій келих, наче не знаючи напевне, чи слід йому продовжувати. — Ортеґа припускала, що Райкера підставив якийсь високопоставлений гівнюк, якому дісталося в дев’ятому році. І він справді нашкодив безлічі людей.

— Але ви в це не вірите?

— Хотів би вірити. Як я вже казав, він був добрим копом. Але я також казав, що відділ викрадення чохлів займається розумнішими злочинцями, а отже, там треба бути обережним. У розумних злочинців є розумні юристи, і їх не можна ганяти коли завгодно. Відділ органічних ушкоджень працює з усіма, починаючи від останніх покидьків. Загалом нам дістається трохи більше свободи. Саме цього й хотіли ви, вибачте, хотів Райкер, коли переводився. Свободи, — Баутіста спорожнив келих і поставив його, прокашлюючись. Пильно на мене поглянув. — На мою думку, Райкер надто сильно захопився.

— Бах-бах-бах?

— Щось таке. Я вже бачив, як він проводить допити — як правило, він ходить на межі. Один прокол… — тепер в очах Баутісти відобразився давній жах. Страх, із яким він проживав кожний день. — Із деякими з цих гівнюків реально легко збіситися. Дуже легко. Думаю, саме це і сталося.

— Моє джерело каже, що він зробив PC двом, а ще двох залишив із неушкодженими пам’ятями. Це, блін, явно з біса необачно.

Баутіста ствердно смикнув головою.

— Так і каже Ортеґа. Але це якось нелогічно. Розумієте, все це сталося в чорній клініці у Сієтлі. Двоє неушкоджених, вони дихали, вибралися з будівлі, залізли в катер і полетіли. Коли той катер піднявся, Райкер залишив у ньому сто двадцять чотири дірки. Про навколишній транспорт я вже не кажу. Неушкоджені булькнули в Тихий океан. Один з них помер за кермом, другий — під час зіткнення. Втопився десь на глибині двісті метрів. Райкер перевищив свої повноваження, а сієтлівські копи не дуже люблять, коли люди з жетонами чужих міст стріляють по транспорту, тож видобувальні команди так і не підпустили його до тіл.

Коли виявилося, що пам’яті належать католикам, усі реально здивувались, і хтось у поліції Сієтла цьому не повірив. Копнули трішки глибше — і виявляється, що ярлики про міркування совісті підроблені. Занурені кимось страшенно необачним.

— Або людиною, що дуже поспішала.

Баутіста клацнув пальцями й показав на мене пальцем з-за столу. Тепер він уже точно був напідпитку.

— Отож-бо. ВВС вирішив, що Райкер облажався, дозволивши свідкам утекти, і його єдиною надією було почепити їм на пам’яті табличку «не турбувати». Ясна річ, коли неушкоджених таки воскресили, вони обидва клялися й божилися, що Райкер прийшов без ордера, нахрапом, а тоді силою вдерся до клініки, а коли вони не стали відповідати на його запитання, почав грати у «хто наступний» плазмовим пістолетом.

— Це правда?

— Про ордер? Так. Райкер узагалі не мав там бути. Про все інше? Хто його зна.

— Що сказав Райкер?

— Що цього не робив.

— І все?

— Не, то була довга історія. Він поїхав за підказкою, нахрапом вліз усередину, просто щоб побачити, як далеко він може зайти, а тоді в нього раптом почали стріляти. Він заявляє, що, може, когось і підстрелив, але, мабуть, не в голову. Заявляє, що клініка, швидше за все, привела двох працівників, якими можна було пожертвувати, та й спалила їх, перш ніж він приїхав. Заявляє, що нічого не знає про занурення, що відбувалися, — Баутіста сонно знизав плечима. — Того норця знайшли, і він сказав, що йому за це заплатив Райкер. Він пройшов тест на поліграфі. Але він також запевняє, що Райкер йому подзвонив, а не спілкувався з ним віч-на-віч. Віртуальний зв’язок.

— Який можна підробити. З легкістю.

— Так, — Баутіста явно був задоволений. — Але потім цей хлоп заявляє, що вже працював на Райкера раніше, цього разу — віч-на-віч, і це він теж казав на поліграф. Райкер його знає, з цим не посперечаєшся. А тоді ВВС, ясна річ, захотів знати, чому Райкер не взяв із собою запасних копій. Свідки, що були на вулиці, казали, що Райкер поводився як маніяк — стріляв наосліп, норовив збити катер. Як я вже казав, поліції Сієтла це не надто сподобалося.

— Сто двадцять чотири дірки, — пробурмотів я.

— Ага. Дуже багато дірок. Райкерові неабияк хотілося збити тих двох неушкоджених.

— Це могло бути підставою.

— Так, могло, — Баутіста трохи протверезів, і його голос став сердитий. — Там багато чого могло бути. Але факт залишається фактом: ви, блін, вибачте… Факт залишається фактом: Райкер зайшов надто далеко, а коли гілка під ним зламалася, ловити його було нікому.

— Отже, Ортеґа вірить у