Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

Так ми сидимо довго — Лінь Дайю і я, — і з кожним подихом я відчуваю ще більше впевненості у своєму рішенні й дедалі менше боюся. Коли сонце починає повільно випливати з-за горизонту і світло просочується крізь вікна й попід дверима, освітлюючи кутки моєї комірчини, Лінь Дайю зрушує з місця.

Я розкриваю для неї рота. Вона підіймає ногу й суне її мені в горло.

— Я дуже втомилася, — капризно каже вона, її голос хрипить від кашлю. А потім Лінь Дайю зникає в моєму горлі. Я відчуваю, як вона оселяється десь глибоко в мені. Закриваю рота та сподіваюся, що биття мого серця зможе її заколисати.

* * *

Лінь Дайю мала слушність: раніше мене це не хвилювало. Це не був мій дім. Серед усього світу речей єдине, чого я будь-коли хотіла, це повернутися додому до бабусі та знайти батьків.

Егоїстка. Так назвав мене Нельсон.

Що мені зараз сказали б мої батьки? Твої наміри та вчинки мають завжди збігатися, Дайю. Я волію бути виразною, впевненою та чіткою, мої лінії — чорні, як чорнило, мої кути — гострі й акуратні. Хочу бути тією, ким можу пишатися. Не коритися долі, а жити життям, яке є результатом власного вибору. Ось ким я хочу бути: ідеальною лінією.

Мені кортить кричати на весь світ: «Я — Дайю, дочка двох героїв!». Протягом останніх трьох років я, мов те пальто, вдягала на себе чужі особистості — Фен, Піоні, Джейкоб Лі, — й шукала ту, яка від самого початку була в мені; ту, ім’я якій дали мої батьки.

Сваллов знала. Від самого початку знала, хто вона, й уміла захищати інших. Я знову згадую її ім’я — ієрогліфи, які сидять зверху на вогні, — і втретє переосмислюю його значення. Вогонь, що палає яскравіше за все, що здатен тільки рости й рости — освітлювати шлях іншим, випалювати хвороби, перетворювати пітьму на золото. Ось якою була Сваллов.

Пальцем на стегні я починаю малювати два ієрогліфи. І тільки коли завершую, то розумію, що ніколи раніше не намагалася написати їх разом.

Дайю, 黛玉. «Дай» — «чорний», «ю» — «нефрит». Ієрогліф для слова «чорний» я вже малювала раніше, ув’язнена в тій кімнаті у Джифу. Тоді я ніколи не замислювалася, що цей ієрогліф також є й частиною мого імені. Ті самі «рот» і «земля» сидять зверху на «вогні». Тому самому «вогні», який можна знайти в імені Сваллов. Далі — «ю». «Імператор» з рискою всередині. Моє ім’я створено з вогню, землі та імператорів. Я — дорогоцінний шматок нефриту, темна смужка величі. Ієрогліфи мого імені впікаються тавром у моє стегно. Я запитую себе, чи можу бути гідною свого імені. Не імені Лінь Дайю, а власного.

Відповідь дуже проста.

Частина ІV

ПІРС, АЙДАХО

Осінь, 1885 рік

1

Коли Нельсон відчиняє двері, єдине, що він здатен вимовити, це:

— О...

— Привіт, — кажу я.

Час уранішній, сонце щойно увінчало горизонт. Позіх нависає над нами, щоб прорватися назовні.

— Ти досі тут, — констатує він, але у фразі криється запитання.

— Можна зайти?

Після нашої останньої розмови йому варто було б зачинити перед моїм носом двері та лишити мене вічно чекати в коридорі. Проте він цього не робить, бо він — Нельсон, а Нельсон — хороший. Тому відчиняє двері ширше, і я прослизаю всередину, підмітивши про себе мізерну відстань між його грудьми та моїм плечем. Усюди акуратними кипами лежать газети, посібники з юриспруденції, завширшки з моє стегно, та аркуші з Нельсоновими каракулями. Він таки не полишив свого наміру подати до суду на Рок-Спрінгс.

— Я думав, ти вже поїхав, — каже він.

Я уявляю собі, як Вільям їде в потягу до Сан-Франциско, а поруч із ним — порожнє місце.

— Я вирішив залишитися.

— А Вільям знає?

— Написав йому сьогодні вранці. Та він і сам зрозуміє, коли я не з’явлюся на зустріч у Бойсе.

Язики полум’я в каміні миготять і похльоскують, як тигрячі хвости. Очі Нельсона червоні. Мені спадає на думку, що він, мабуть, не спав уже кілька днів. Я хочу проникнути в нього всередину і запалити все, що згасло, прагну знову вдихнути тепло в його тіло. Лише полум’я з каміна тут недостатньо.

— Ти мав слушність, — хриплю я.

— Щодо чого?

— Я був егоїстом.

— Мені не слід було цього казати, — він відводить погляд.

— Ні, слід, — кажу я. — Ти просто сказав правду. Я був егоїстом.

— А як же твій дім?

— Дім почекає, — відповідаю йому. — Я хочу допомогти боротися. Сам ти не впораєшся.

І тут він повертається до мене. Я з подивом бачу співчуття на його обличчі. Але не до нього самого й не до шахтарів із Рок-Спрінгс. А до мене й до жертви, на яку, як він знає, мені довелося піти, щоб зараз бути тут. Мені несила зустрітися з ним поглядом, але завдяки його відвертості я ще більше утверджуюсь у своєму рішенні залишитися.

— Нам потрібен адвокат, — каже Нельсон за хвилину. — Я написав усім, кого зміг відшукати тут і у Вайомінгу. Ніхто не візьметься за нашу справу. Тож вона може померти ще до початку.

— А як щодо «Шести компаній»? Можна написати їм і попросити про допомогу. Ми зробимо це китайською, змусимо їх по-справжньому слухати.

Нельсон присоромлено опускає очі.

— Я не знаю як, — промовляє він.

— Зате я знаю, — кажу не замислюючись. Ще одну правду, яку приховувала роками, розкрито за лічені секунди. Однак я вже не боюся відвертості. — У мене чудовий почерк. Навчався в майстра каліграфії.

Почувши це, він сміється.

— Що? — я стаю в оборону. — Ти не віриш мені?

— Хіба я можу? Джейкобе, ти що, забув? Коли я ще тебе навіть не знав, то сказав, що в тебе руки митця.

* * *

Ми негайно беремося за справу, прямо тут, у Нельсоновій кімнаті. Нельсон стоїть, а я сиджу за столом, звільненим від книжок і паперів. У моїй руці перова ручка. Не така важка, як пензлик. Це зовсім інше відчуття, ніж коли сидиш на колінах перед безкраїм простором сувою, та все ж я відчуваю піднесення, яке може прийти тільки разом зі зціленням