Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Незнайомець наближається до мене, залишаючи напіввідчинені ворота позаду. Цікаво, як він пройшов сюди? Це службовий вхід.

— Я всього лише хотів поставити кілька запитань, — поправляє він капелюха, ніби висловлюючи цим жестом повагу.

— О четвертій годині ранку? — не приховую я настороженості.

— Вас важко знайти, — після короткої паузи відповідає він.

Він мене впізнав.

У цьому не має бути нічого неймовірного. Щодня я очікую, що хтось згадає або просто почує від інших здогадку. Упевнена, що в тих же редакціях повно фахівців старшого покоління, які одразу мене впізнали. Просто це поки що не спливло. І не спливе, якщо поводитися тихо.

— Немає таких запитань, на які я відповідатиму. Всього найкращого, — я розвертаюся, щоб піти.

— Я можу вказати вас же як "анонімне джерело". Усього лише кілька слів. Як ви живете? Як ви...

— Можете вказати від "анонімного джерела", що я ніби як мертва, — відрізаю я. — Це ніби як те, що й сталося? У світі великого спорту, — глузливо додаю я.

— Я не хотів... нічого такого, я навпаки, — його карі очі дивляться співчутливо, — хотів...

І це найнестерпніше: жалість, співчуття, розуміння.

Ніби хоч хтось із них здатен зрозуміти! Навіть на мить. Навіть просто уявити.

— Не підходьте до мене більше, — наказую я. — Ніколи. І я поскаржуся Резнику, тоді у вас будуть великі проблеми.

У кабінеті я поспіхом збираю сумку для виходу.

Через нерви не можу подужати цілу склянку води, випиваю лише кілька ковтків. Панічно продумую якою дорогою піду додому.

Треба було — дуже треба було — купити машину, як і радила Соня.

Перед очі подекуди розпливається незрозуміла каламуть, тож я навіть до пуття не реагую, коли біля виходу з містка хтось хапає мене за талію й тягне до найближчого приміщення.

Це скуйовджений Резник, тому моє серце не сповільнюється ні на мить — лише прискорюється, нескінченно підстрибуючи.

Уже притискаючи мене всім тілом до стіни, він силоміць підіймає мою голову і впирається ліктями в бетонну поверхню по обидва боки від неї.

Його довгий і дуже холодний ніс проїжджається по моїх губах, немов Резник наказує відкрити рота.

Він усе-таки прикушує мою губу і шумно дихає. Очі дикі й сонні водночас. Щось гримить, як птах, що б'є по клітці раптово відрослими крилами. О Боже. Це моє серце, тільки я ніби не відчуваю його всередині.

Воно відчувається скрізь. Немов розширилося на всю планету, а я залишилася стояти в епіцентрі й рахувати удари.

— Щ-що ти робиш? — обурено заїкаюся я.

— А ти як думаєш? — його щелепа напружується, а на вилицях грають м’язи. — Ну, є ідеї, забіяко?

— Я йду додому, — заявляю я і рішуче відвертаю голову.

Він здирає ремінець сумки з мого плеча і я ігнорую те, як вона падає на підлогу.

І посилено ігнорую, як холодні долоні пробираються під моє пальто, і як він обсипає мої губи короткими поцілунками. Вони просто нескінченні, і кожен вражає як стрілою з розпеченим вістрям. Він навіть боляче притискає свій рот до моїх губ, не відпускаючи та не проникаючи всередину, — щоб я нарешті шумно видихнула в нього.

— Припини негайно, — намагаюся я контролювати голос, що зривається, і тому говорю суворо.

Я не розумію, що він узагалі робить. Усе це якесь божевілля, від самого початку, у мене навіть коліна підгинаються. А все тому, що його серйозний і розлючений погляд переслідує мене.

— Давай, що ще мені накажеш?

Резник проходиться твердим язиком по моїй шиї, нібито заграючи з пульсом і знущаючись з моєї розгубленості. А потім ніжно й обережно цілує мою шкіру. Точніше, не просто мою шкіру, а...

— Хочу твоє вушко, — він не зовсім виразно бурмоче мені в щоку. — Ще багато чого хочу. Усе хочу, — грубий тон вдаряє прямо по нервах. — Пам'ятаєш, як ти благала? Ти прям благала, Рито, прям так. Щоб я не зупинявся.

— Не було такого, — підвищую я голос.

І клянуся, я майже відштовхнула його плече від себе, коли цей навіжений напав на моє вухо. Майже. Ось трохи залишалося до перемоги. Резник просто встиг згрупуватися.

Він різким ривком втискає мене в себе — так, що доводиться міцно обхопити його за шию.

— Впустиш мене? — гортанним шепотом заводить він мені на вухо. — Впустиш чи ні? Я думаю, що впустиш і зірвешся. Інакше я, — він міцно стискає обидві мої долоні, переплітаючи наші пальці, — не знаю, що буде, Рито.

***

За кілька годин ще один розділ