Читати книгу - "Лише секунда"

Дядя Ваня сказав мамі: «Бувай, Олю», — знову поці­лував її в щоку, сказав мені, щоб я не плакала, і пішов. Залишившись удвох із мамою, я відчула себе набагато краще. Ми погуляли ще трохи і повернулися додому.

Я трішки кашляла, і мама засмутилася через це:

— Що, знову хочеш захворіти? — бідкалася вона. — Не думай навіть про це, я більше не можу пропускати роботу і сидіти вдома.

Я похитала головою, щоб зробити мамі приємно. Ми з нею сиділи на кухні і їли гарячий суп. Я помішувала його ложкою і дивилася, як овочі наздоганяють одне одного в тарілці.

— Мамо, а коли овочі бігають по колу, то незрозуміло, хто з них насправді попереду, а хто наздоганяє.

Мама засміялася, підвелася і поцілувала мене.

— Мамо, а коли настане Новий рік, на вулиці випаде сніг?

— Мені б дуже цього хотілося, — відповіла мама. — А ти хотіла б, щоби на Новий рік до тебе прийшов Дід Мороз?

Я покрутила ложкою суп в інший бік, і овочі тепер бігали одне за одним в зворотному порядку.

— Мені хотілось би, щоби тато прийшов, — сказала я і поклала ложку на тарілку.

Овочі в ній ще якийсь час за інерцією бігли навви­пе­ред­ки, але з кожним новим колом їх рух уповільнювався.

Мама також поклала свою ложку, поставила лікті на стіл і сховала в долонях підборіддя. Маленька сльозин­ка викотилася з краєчка її ока, але мама тієї ж миті змахнула її:

— Тато теж хотів би прийти до тебе. Але він зараз далеко. Шукає нас, та ніяк не може знайти. І мені дуже хотілося б, щоб саме зараз поруч із ним був справжній друг.

Мама заплющила очі, і я бачила, що вона ось-ось заплаче. Вона встала з-за столу і пішла до ванної.

Колись мама сказала, що люди не можуть літати, тільки птахи. Мені здається, що мій тато зміг би.

***

Я сидів на березі й дивився, як сонце сідає в безмежне море. Воно переливалося відображенням і манило за собою в глибину. Не дивлячись, я піднімав із землі гладенькі овальні камінчики, тримав їх якийсь час у стиснутій долоні, прикладав до вуха, слухаючи їх шепіт, і лише потім кидав у море перед собою. Воно заковтувало камінці в себе і дякувало мені сплеском хвилі біля берега і циліндричними колами, що розходилися на його гладіні.

— Бачиш, це море. Воно було тут ще тоді, коли ми з тобою не існували. Ми йому не заважаємо. Можемо потривожити його, але ненадовго. Воно не сердитиметься. Хіба що обіллє нас жартома хвилею і швидко втече геть відливом. Потім повернеться, тихо підбереться ближче і запитає, чи не образилися ми.

Мої пальці намацали на ідеальній поверхні камінця невелику щербинку.

— Ти все ще недосконалий. Я кину тебе в море, віддам тебе йому. Море котитиме тебе по дну, не пробуючи виправити, але мине багато років — і ти станеш ідеально гладеньким. Можливо, від зіткнення з такими ж, як ти, вбереш у себе їхні прожилки, які красиво виблискуватимуть на сонці.

Половина сонця вже опустилася у воду. Велика біла чайка, широко розкинувши крила, пронеслася з опущеною головою, раптово напружилася і каменем кинулася вниз у воду, виринула і, задоволено струсивши з себе бризки води, полетіла геть.

Я підніс камінчик до вуха і послухав, як він говорить зі мною голосом моря.

— Я кину тебе у воду. А потім коли-небудь, не знаю коли, але знаю, що це станеться, маленька дівчинка опустить руку в море і дістане тебе з води. Вона зігріє тебе в долоні і легенько проведе по тобі своїм маленьким пальчиком. І хоч твоя щербинка і зникне, вона зупиниться саме на цьому місці і ніжно погладить його. Вона закричить: «Мамо, поглянь!» І побіжить з тобою від моря, з її маленьких гладеньких п’ят розлітатиметься віялом сіро-рудий пісок. «Тут на камені намальована квітка!» —

схвильовано вкаже вона на білі лінії, які сплетуться на тобі чудернацьким візерунком. Відвезе тебе додому і берегтиме як найважливішу річ. І коли відчуватиме неспокій, братиме тебе, зігріватиме теплом рук і по­сміхатиметься, заплющуючи очі.

Я приклав камінь до вуст і легенько поцілував щербинку, яка зробила його неідеальним. Потім розмахнувся і кинув подалі від себе. Не чекаючи моменту, коли він розітне хвилю і тихо сховається під водою, я заплющив очі.

Був пізній вечір. Великі пластівці снігу летіли зусібіч. Я побачив перед собою великий будинок із роєм освітлених вікон. Відірвавшись від землі, я підлетів до одного з них. Вікно вкривав густий іній, тож я не міг заглянути всередину. Та раптом відчув, що хтось там за вікном тре рукою по склу. Все ширші кола розповзалися на шибці, невловимо змінюючи візерунок інею. Нарешті в самому центрі круга я побачив маленький кулачок, який своїм теплом розтоплював сніг на склі. Я простягнув руку йому назустріч, щоби допомогти, але лід не танув від моїх зусиль. Рухи кулачка за склом сповільнилися, він наче втомився. «Потерпи, ще трохи», — прошепотів я йому.

Він зупинився, немов прислухався, і з новою силою заковзав холодною поверхнею. Крижинки танули і стікали вниз, на склі з’явився прозорий отвір. Великі дитячі очі визирнули назовні і посміхнулися, перетворившись на щілинки.

Я розплющив очі. Камінчик доторкнувся до води, здивовано присвиснув і зник. Від сонця залишилася лише тонка червона смужка. Воно ось-ось остаточно впаде в море — і яскраві гарячі червоні хвилі побіжать його поверхнею.

Я опустив руку і погладив білого кота за вухом. Він лагідно замуркотів і витягнув лапи, граційно вигинаючи спину.

— Як добре, що ти зі мною. Як би я хотів знати, про що ти муркочеш. Як би я хотів дізнатися, про що ти мовчиш. Адже я так і не зміг зрозуміти, хто я, куди йшов і навіщо.

Білий кіт посунувся до мене ближче і потерся головою об штанину.

— А десь далеко зараз маленька дівчинка дивиться у вікно крізь вузьку розталу смужку і радіє пластівцям снігу, який вона так чекала, адже скоро настане Новий рік. І нас розділяє це море, за яким лежить величезний океан. Цілий океан часу.

Червона смужка на обрії розчинилася в морі.

— Андрію, можна я увімкну світло? — голос здався знайомим, але згадати його я не міг.

— Не треба, — відповів