Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Треба було одягнути гумові рукавиці, трахати всіх без вазеліну, можливо, тоді жодна тварюка не посміла б покласти руку на мої кровні.

Гроші — це останнє, що мене хвилює. Майже 25 років дружби. Двадцять п'ять років! Чверть століття, бля!

Голосно видихаю, кинувши погляд на водія. Пацанчик, втягнувши голову в плечі, кермує, не розуміючи поганого настрою шефа.

Погляд тікає до дзеркала, нахабно розглядаючи бліде обличчя.

Клацає щось у телефоні, підносить до вуха і знову по колу. Йому дзвонить.

Як же дратує. Сука, як дратує її наївність та надія.

— Забив він на тебе, — впевнено заявляю. Від проклятих слів стає на мить солодко.

— Впевнена, щось сталося. Нам просто треба зачекати. Він зателефонує.

— Хай щастить!

Нехай чекає. Я чекати не маю наміру. Навіть якщо з'явиться завтра, а він не з'явиться, даю голову на відсіч.

Злюсь на себе, на весь проклятий світ. За необережність та довіру. Але, сука, ми ж із пелюшок разом. Росли як брати. Навіть Костя мені не став настільки близьким, як Стас.

“Меркантильний сучий син! — кричу в душі. — Тварюка невдячна!”

Завірюха всередині підігріває лаву думок, збочених, моторошних, навіть відчайдушних. Емоції розривають, як повітряна кулька перекачана киснем, тільки моїм розривам немає кінця і краю.

Страшенно хочеться помсти. Так, я та ще тварюка! Ніхто не сміє переходити мені дорогу, знають: прощати не вмію. Мене нудить від швалі, огидно від хитрих козлів. Займаються сранню і виправляють одним словом: “Вибач”.

У мене так не проходить. На хрін з обрію, але спочатку плата. Гідна плата! А потім по світу.

— Андрію, — тоненькі пальчики лягають на мої плечі.

Тіло б'є струмом, в очах темно.

 Блять!

— Чого тобі? — навмисне не відводжу погляду від дороги.

Руки стискаю у кулаки. Ми майже на місці.

— Давай ми відправимо твоїх хлопців на пошуки, я впевнена, що з ним щось трапилося. Не залишив же він мене?!

— Думаєш, я лох? — повертаюся. — Так, — саркастично хмикаю, — до Стаса мені далеко за обчисленням усіх можливих варіантів подій, АЛЕ, — йоб твою! — Мені не вісімнадцять. Хлопці другу добу землю риють носом, щоб знайти твого ідеального Стасика!

Кинув! Просто тупо кинув, як собаку!

Мене рве, так пече всередині, що тільки-но машина зупиняється біля будинку, вискакую на вулицю. Забуваю про манери й одразу заходжу до хати, не чекаючи на “гостю”.

Плюхаюся на диван у вітальні, долонями потираючи обличчя. Треба поспати, але спершу закінчу хоча б одне.

— Все готово? — цікавлюсь у покоївки.

— Так, — тихенько відповідає.

— Гостю веди одразу до їдальні, — мені треба хвилин десять, щоб отямитися.

— Як накажете.

Навіть у найстрашнішому кошмарі я не уявляв, що буду через таке проходити. З подивом слухав історії про зраду партнерів. Радів, адже зі мною такого ніколи не станеться. Адже все про Стаса знаю.

Дурень.

— І так, — плескаю в долоні, заходячи до їдальні. — Розпочнімо! — не бачу сенсу зволікати. — Як я вже казав, — підхоплюю стільчик за спинку, — у тебе тільки два виходи. — Відкриваю кришку страви з усякою хрінню, а другу зі смаженим м'ясом. — Перший, — трохи відсуваю соковитий гриль, — востаннє пожерти як цивілізована людина, а завтра зранку до прокурора і, звісно, попрощатися з майном, або, — підсовую другу тарілку з правильним харчуванням, — залишити все собі: гроші, твій улюблений салон, вілли, ставши сурогатною матір'ю моєї дитини.

— Що? — шепоче ледь чутно. Обличчя забарвлюється в крейду. — Андрію…

Зупиняю рукою. Мене не цікавить її почуття чи шок.

— Або контракт на сурогатне материнство, або тюрма. Обирати тобі!