Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Він намагався зберігати суворий вираз на обличчі, та якось ненароком на одну лиш мить добродушно усміхнувся.

— Зрозуміло! — хором закричали дівчата.

— Я багато бачив на своєму віку і немало знаю, — продовжував Соловей вже трохи спокійніше. — Якщо будете мене слухать, то навчу вас всяких премудрощів. І це вам пригодиться в житті. А хто нічого не тямить в слюсарній справі, той, взагалі, не людина, а каліка. Без слюсарної справи, дорогі мої діточки, на світі не проживеш. Ясно?

— Ясно! — вигукнули всі.

— Ну, коли так, то підемо в майстерню, — зраділо промовив учитель. — Він був вельми задоволений, що все так добре почалося.

В майстерні Федір Калинович познайомив дівчат з основними слюсарними інструментами, закріпив учениць за робочими місцями, а потім, розгортаючи приготовану схему, запитав лукаво:

— А що ото в кутку стоїть, бачите?

— Точило! — хором вигукнули дівчатка.

— Молодці! — відзначив Федір Калгановий і, розчинивши дівері майстерні (щоб не було так душно), надів окуляри в золотій оправі, взяв у руки конспект.

— Взагалі, на світі без точила не проживеш, — почав він.

...Під кінець уроку завуч школи Василь Васильович зайшов у коридор майстерні і почув упевнений, хоч трохи й пискливий голос Федора Калиновича.

— Зрозуміло вам? Зрозуміло? — доскіпувався викладач.

— Зрозуміло!

— От і добре. Тепер повторимо. Я запитуватиму, а ви відповідатимете так, як я вас навчив. Згодні?

— Згодні! — вигукнули хором дівчата і чомусь засміялися.

— Тихше, а то мені важко кричать. До мене причепився колись катар горла, і після того я навіть на весіллях не співаю... Так от, перше запитання: що таке точило? Скажи ти, білоголова, як тебе...

Білоголова встала, озирнулася на дівчат і чітко відрубала:

— Як ви й казали, точило — це агрегат, що служить для точіння всяких гострих, а іноді й тупих залізних, а іноді й не залізних предметів... Точила бувають ручні, ножні і...

— Досить. Молодець. Теорію знаєш назубок. Сідай... А тепер хтось скаже, з яких складових частин состоїть точило. От хоч би ти, чорнява, як тебе...

— Точило соістоїть, — дзвінко почала учениця, — .з таких складових частин: кам'яний диск для точіння, коловорот для крутіння, корито або ящик для води, чотири ніжки для стояння точила і, нарешті, — вода...

— Молодець! — похвалив учитель. — Встигла, бідова, дослівно запам'ятати... Ти, здається, Івана Петровича, комбайнера, дочка? То ж я й бачу. їхня порода. Скажу батькові, що добре вчишся...

Він протер окуляри, ковзнув очима по учнівському списку і знов запитав:

— Що називається кам'яним диском? Ну, кирпата, давай.

— Кам'яним диском називається кругла і плоска каменюка, що крутиться і безпосередньо предназначена для точіння.

— Трохи не так, як я казав, але поняття єсть. Далі. Що називається водою і для чого вона состоїть при точилі? Скаже моя сусідка по вулиці — Маруся... Ну, чого ж ти мовчиш, як у рот води набрала?

До завуча в коридор донісся стриманий сміх учениць і сердитий голос викладача:

— Ай-ія-яй! Така хороша дівчина, а, мабуть, мух ловила, коли я преподавав. Я ж і для тебе преподавав, а ти, мабуть, про вареники з сиром думала... Так слухай же. Водою називається змазуюча рідина, що вживається при точінні, щоб уникнути нагрівання металу до небажаної температури. Інакше метал одпуститься, стане м'яким і втратить бажані нам властивості. Повтори...

...На перерві, трохи збентежений почутим, Василь Васильович запросив Солов'я .до себе в кабінет. Той зайшов серйозний і поважний.

— Покажіть, будь ласка, свій конспект, — сказав завуч. Він з хвилину переглядав написане, потім підняв очі й запитав:

— Де ви взяли все оце... точилознавство?

— Сам із себе. З голови взяв, — з гордістю промовив Соловей, не помітивши глузливого тону завуча.

— Ви й справді, бачу, серйозно... — почав Василь Васильович.

Як не важко було завучеві розчаровувати старого Солов'я, проте все ж він змушений був довести йому, що урок не вийшов.

— Я вас попрошу надалі не відступати від програми ні на крок, — порадив він. — З голови нічого не треба придумувати, все € в посібниках. А щодо точила — викиньте його геть. В столярній майстерні є електричне, коли треба — користуйтесь.

Федір Калинович тримався мужньо і не подавав виду, що вкрай збентежений прикрою невдачею. Чортове точило! Як воно підкузьмило його на самому порозі педагогічної кар'єри!

І він згадав млинці.

* * *

Для чого людині зморшки?

Вони даються їй, очевидно, для того, щоб легше було встановити її вік. Інакше ó навіть дівчата не могли розібратись, де молодий хлопець, а де старий холостяк. Таким чином, зморшки — річ необхідна, і виникають вони не зразу, а поступово. Спочатку легенькі натяки, а потім вже й вони — хай їм всячина! Якби не було зморшок, то, певно, не було б і старості.

На обличчі директора школи Миколи Петровича Вільхового зморшок не більше і не менше, а рівно стільки, скільки потрібно тридцятишестирічній людині, яка прожила ні весело, ні скучно, ні багато, ні бідно, та ще й пройшла крізь всю війну.

Правда, Микола Петровим зараз у відпустці, то, може, навіть якась кількість зморшок і розгладиться, але на це не треба дуже сподіватися. Бо й у відпустці в Миколи Петровича клопоту повен короб.

Гірше нема, коли директор живе при школі. Тоді ти і директор, і завгосп, а буває й сторож... Навіть вночі іноді будять.

Прибігає нещодавно сторожиха — годині о дванадцятій ночі. Тільки перший сон прийшов до Миколи Петровича, а вона в шибку як затарабанить.

Вийшов він — куди дінешся. А може, щось серйозне...

— Що там скоїлось, Андріївно? — питає, сонно мружачись проти ліхтаря.

— Цілуються он там під акацією, — відповідає захекана сторожиха.

— Хто?

— Ваші десятикласники. Петров і Митякіна.

— Оце зараз?

— А ви прислухайтесь: аж виляски йдуть, — запевняє сторожиха. — Я помітила та й причаїлась. Він її цілує, а потім навкруг деревини на руках носить. А вона ж, знаєте, важка, гормопка. Підірветься, думаю, хлопець.

Вона йому каже: "Ах, Петя!" А він сердешний: "Ах, Зіна!" — і знову на руки хапає, аж очі йому вилазять.

— Будьте милосердні, Андріївно, — розсердився директор. — Хіба не можна було завтра про це сказати?

Андріївна вробила злякане обличчя:

— А якщо вони доцілуються до того, що будуть потім живі наслідки?..

...Отак і не було директорові спокою ні вдень ні вночі.

...У відпустку він пішов ще за місяць до початку навчального року, але, незважаючи на це, відпускником себе не відчув. Тим більше, що районний інспектор Параска Йосипівна Торба сказала йому: "Хоч ідіть у відпустку, хоч не йдіть, золотий мій, а за підготовку школи до учбового року відповідаєте ви. Трапиться першого вересня казус, а він може трапитись, — я вас попереджую, — ми з вас спитаємо! Я особисто обіцяю витягти вас тоді на раду міськвно і протерти з пісочком".

Торба любила передбачати неприємності та їх наслідки і робила це з насолодою, смакуючи. Вона малювала картини на зразок всесвітнього потопу або страшного суду і була вельми задоволена, коли впевнювалась, що настрахала співрозмовника.

Навчальний рік почався, на щастя, нормально, без казусів і надзвичайних пригод. Понад тисячу учнів знов сіли за парти. Великий шкільний механізм закрутився.

Коли минула гарячка, Микола Петрович вирішив зайнятися своїми домашніми справами. Як-не-як — все-таки відпустка.

Сьогодні він струже дошки. Білі кучеряві стрічки повзуть з-під рубанка і устеляють підлоту сараю, що його збудував Микола Петрович недалеко за шкільним парканом на своїй майбутній садибі.

Забудовники взагалі люди не дуже щасливі. Щасливі тобто, але не дуже. Вони люблять іноді жартувати. Кажуть, що коли замість найтяжчого покарання примусити людину збудувати собі дім, то з неї й досить. Кращої кари не придумаєш. Так воно чи не так, але будування — справа клопітна.

Микола Петрович зовсім неохоче приступив до будівництва. "Чого це я буду обростати приватною власністю?" — говорив він. Але дружина й слухати не хотіла. Вона запевняла, що весь світ тепер будується, що в них двійко діток, а третє, слава богу, скоро з'явиться, та ще й старих її батьків треба забирати в сім'ю.

І він здався. Махнув рукою та й взяв ділянку в шість соток. Поставив стіни, і залишилось небагато: почати й закінчити.

Взагалі фізична праця йде йому на користь. Останнім часом став він помітно товстіти. А коли взявся за будівництво — все як рукою зняло. Одна лише яма під льох збавила йому кілограмів два.

В сарайчику приємно пахне сосною, і Микола Петрович згадує свого покійного батька — теслю. Правда, батько був не тільки теслею. Він знав і шевство, і кравецтво, і слюсарну справу.

Син теж в батька пішов. Сам собі взуття чинить, а раніше навіть шив.

Сонечко височенько підбилося, вже й їсти захотілося. Приходить дружина, Ольга Петрівна, — огрядна чорнява молодиця з густим, трохи кучерявим волоссям, що почало вже сивіти.

Дружина ніде не працює, бо треба за дітьми доглядати.

Старший син в п'ятий клас ходить, молодший Б третій.

Щоб не було скучно, завела собі Ольга Петрівна невеличке господарство. "Для чого тобі оці качки, оці кури? — каже іноді Микола Петрович дружині. — Хіба тобі з дітьми мороки не вистачає?" "Звикла до господарства, — відповідає дружина і удавано дивується: — Невже ти не любиш борщу з курятиною?"

...Після обіду Микола Петрович знов забуває, що (він у відпустці, і йде на шахту в шкільних справах.

Михайла Михайловича він зустрів на шахтному подвір'ї.

— Спека, — (поскаржився начальник, витираючи хустинкою спітнілу шию, і додав: — Коли ти з'являєшся на шахті, мене бере острах. Думаю, знову щось прохати прийшов.

— Не прохати, а вимагати, — поправив його Микола Петрович. — Перевелися вже прохачі. Все поставлено на законну ногу, треба здійснювати зв'язок щколи з виробництвом. За це іми обидва з тобою відповідаємо.

"Так-то воно так, — подумав начальник. — Але ти не дуже хвоста піднімай. Не схочу чогось дати — не дам, і нічого ти не зробиш. Або одержиш бажане після того, як побігаєш".

Але вголос він сказав:

— Все правильно. Тільки твій Соловей і без тебе життя імені не дає...

— Я прийшов сьогодні порадитися з тобою як з головою виробничо-педагогічної ради нашої школи, — продовжує Микола Петрович.

Начальник поморщився: видно, не звик ще до свого нового обов'язку.

— Кажи, ' — коротко кинув він.

— Рада, як ти знаєш, ухвалила збудувати на шкільному подвір'ї учбову лаву.

— Ота мені ще лава...

— Не кривись.