Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

І не помітив він, як пропалив собі на штанях велику дірку. Ох і перепало ж йому тоді на горіхи: за втрату пильності сповна одержав те, що заслуговував.

А то тримав ще батько свині, хай їм грець! Двоє охлялих поросят. Бігали вони, як хорти, не втопишся. Одного разу пустив їх Василь на спориш, а сам загулявся і непобачив, куди вони гайнули. А вони гайнули в сусідський город підгортати картоплю. Господар зайняв свиней, замкнув їх собі в хлів і зажадав з Василевого батька контрибуцію. Текст мирного договору був написаний налигачем на Василевій спині.

...Загруз Камінчук у спогадах.

В першому класі разом з ним навчалась Ніна — чорнява, круглолиця дівчина. Дуже вона йому подобалась, навіть ночами снилася: то вирятовував він її з пожежі, то витягав з води, то давав прочуханки хлопцям, які кривдили її. Було в дівчини вдома багато всіляких книжечок з малюнками. Василеві дуже хотілось хоч у руках потримати ті книжечки. Він хотів дружити з Ніною, а вона відрубала йому якось:

— Я не люблю тебе. В тебе курчата на ногах.

...Як у калейдоскопі з'являлися перед ним епізоди (далекого дитинства. Спогади, спогади...

Але чому тобі, чоловіче, згадалися тільки прикрі випадки з твого життя?

Може, ота ясноока дівчина із їдальні журу на тебе наганяє?

Коли вже згадувати ті далекі роки, то згадуй все, і ти переконаєшся, що було твоє дитинство хоч і біднувате, але наповнене вщерть подіями, веселощами, піснями.

Ще в дитинстві понад усе любив ти слухати пісні. Вони навівали на тебе то сум, то мрії, то веселощі — до кінця полонили твоє вразливе дитяче серце.

Колій минуло тобі років, може, з п'ять, полюбилась тобі пісня про бідну чайку:

Ой, горе тій чайці, Чаєчці-небазі, Що вивеїла чаєнят При битій доірозі.

Тобі шкода було нещасної беззахисної пташки, і ти нишком плакаїв.

Мати твоя мала красивий і сильний голос, замолоду її навіть в церкву запрошували співати — на клиросі. Але в відношеннях з богом в неї ніколи не було належної теплоти й взаєморозуміння, псалмів вона не співала, а співала тільки народних пісень. Увечері, здоївши корову, напоїть вона тебе, малий Василю, теплим молоком, а потім, чекаючи батька з поля, сяде, було, на призьбі та й заведе:

Ой, у полі жито Копитами збито, Під білою барезою Козаченька вбито.

Ой, убито, вбито, Затягнено в жито, Червоною китайкою Личенько накрита...

— Хто ж його убив, мамо? — запитуєш ти крізь сльози.

— Багатії, синку, куркулі, — зітхає мати. — Бо він за правду, за бідних селян стояв.

І загорялись твої очі рішучим вогнем — ' проти глитаїв, що вбили молодого незаможника, проти людської несправедливості. І болісно стало тобі, коли зрозумів, що не тільки беззахисні птахи, а й люди зазнають незаслуженої кривди на цьому світі.

А ще пізніше, КОЛИ 'ТИ підріс, то вже й сам співав у гурті біля колгоспної хати-читальні:

Грими-прими, могутня пісне, Мов ті громи весняних бур. Хай знає панство ненависне, Що наша Армія, як мур!

А ще згадай степ. Широкий, привільний, пахучий степ з триногами на могилах і холодною водою в криничках. Виловлював ти з хлоп'яками та дівчатами ховрашків, і співали ви пісню:

Гарно, гарно серед степу!

Глянь на південь, північ, схід...

Мені сонце косу клепле

Ще й мамтачку золотить.

On ог а д и., спогади...

Все дитинство Камінчукове перевите піснями, уквітчане рутою та барвінком.

...А надворі вже темно.

Сонце електролампи золотить нікельовані бильця на ліжкові, промені стріляють Камінчукові в очі, і він мружиться.

...Він ще деякий час гойдається на хвилях спогадів, а потім з силою проводить долонями по обличчю, повертаючись до дійсності.

Ага, ота дівчина.

Вона вже котрий день не виходить у нього з голови. Він щодня буває в їдальні,, нишпорить (поглядом по всіх закутках, але дівчина як у воду' впала. Може, вона працює в якомусь далекому закапелку на кухні і через те в залі не з'являється. А йому ж конче треба побачити її... переконатися,, що вона не така вже й красуня, що нічого особливого в ній немає. Переконатися, заспокоїтися і забути її. Навіщо вона йому, справді?

Якось випадково кілька днів тому він побачив її на вулиці. З червоною шкіряною торбинкою в руках дівчина йшла йому назустріч. "Треба заговорити до неї"... — вирішив він, але серце шалено заколотилося, обличчя одерев'яніло, а язик зробився важким, великим, повстяним. Дівчина привітно, з цікавістю подивилась на нього, і він встиг помітити, що очі в неї карі.

Чудове, неповторне сяйво випромінювали ті очі. Сяйво те гріло, як тисяча сонць, і прохолоджувало, як степове джерельце. Були в тих очах — і степ, і море, і небо, і вогонь, і приязнь, і допитливість, і настороженість, і здивування, йому здалося, що й вона радіє зустрічі з ним.

Але так і не заговорив до неї: не наважився.

Минаючи Камінчука, дівчина востаннє зиркнула на нього, злегка зашарілася й опустила очі з довгими чорними віями. Дивна краса: коса золотава, лице біле, брови та вії чорні, а очі карі. Розминувшись, вони озирнулися водночас: погляди їх ще раз зустрілися і спалахнули.

"Яка вона вродлива! — подумав Камінчук, дивлячись услід дівчині і намагаючись пригадати, які в неї руки, обличчя, ніс, губи. Але марно. Очі засліпили все, як сліпить сонце.

Вона пішла направо вниз, повз магазин, потім наліво, біля шкільного паркану, і щезла за поворотом.

Відтоді він її більше не бачив.

Камінчук розчиняє війно і слухає музику, що доноситься з шахтарського парку. Парк розташований поряд з гуртожитком — черев дорогу.

Нудьга остаточно заволодіває Камінчуком і гонить з кімнати до людей, до молоді.

...Учні старших класів, побачивши завуча в парку, почали здивовано шептатися між собою і потихеньку зникали в темній гущавині дерев і кущів.

Василь Васильович вдивлявся в юні обличчя, сподіваючись наразитись на глузливі погляди (чого, мовляв, принесло сюди старого холостяка), але він швидко заспокоївся. його наче не помічали. В потаємній надії зустріти між молоддю чарівну незнайомку, він спроквола обійшов танцювальний майданчик, пильно придивляючись до дівчат, що групами й поодинці сиділи на лавах під деревами, заглянув у багатолюдну і тиху бібліотеку й навіть в гомінку, пропахлу тютюновим димом більярдну, але її ніде не було.

"Шукаю вчорашнього дня, — злився він на себе. — Та й на біса я їй потрібен, такий страхополох? Можна було б давно вже познайомитись, так ні, сміливості не вистачає".

Сердитий на самого себе, Камінчук рішуче повернув додому.

* * *

Це було старе розсохле, з поламаною ніжкою точило, що.вже, видно, відслужило свій вік і всім виглядом аж просилось на відпочинок. Стояло воно в одному з вільних кутків слюсарної майстерні.

Старого Солов'я точилом, звичайно, не здивуєш. Він не те бачив за свої сорок років роботи в шахті. Але все ж новоспечений викладач ще перед початком учбового року, заходячи в слюсарню, кожного разу кидав у куток трохи спантеличені погляди і думав: "Для чого тут це кляте точило стоїть?"

Ще ніколи в житті Федорові Калиновичу не доводилось викладати в школі слюсарної справи, та ще в групі дівчаток, і до свого першого уроку він готувався з деяким душевним трепетом.

Соловей знав, що перший урок треба починати з вступної бесіди. Він довго ламав голову над тим, якою ж повинна бути та бесіда і про що в ній говорити. Звернутись за порадою до директора чи завуча не наважився, бо ті й так ходили заклопотані: робота було у всіх достобіса. Завуч щоночі складав новий розклад уроків і щодня його переробляв. Директор мотайся то на шахту, то в міськвно, а в школі, де він, фактично, був найпотрібнішим, майже не з'являвся.

Після деяких вагань Федір Калинович вирішив присвятити свій перший урок саметочилові. "Коли вже воно стоїть в майстерні, то, мабуть, не випадково", — виправдовувався він перед собою.

Свій перший в житті урок Федір Калинович надумав провести так, щоб і комар носа не підточив. Він твердо собі усвідомив, що його основне завдання як викладача — ґрунтовно підкувати учнів практичними і теоретичними знаннями і навичками. Цього вимагала програма, а він встиг вивчити її досконало.

Що ж до практичних знань і навиків, то тут він почував себе господом-богом і навіть більше: сам колись не один рік слюсарем в шахті працював. А от теорія, сказати правду, цілий вік у нього відставала, як не бився. По цій причині і вирішив він, готуючись до першого уроку, насамперед налягти на теорію. Він переглянув безліч різноманітних книжок, але ні в словниках, ні в довідниках нічого путнього про точило не вичитав. Перше вересня тим часом невблаганно насувалося, і тоді (Соловей одважився виходити з скрутного становища самотужки. Що він — не зможе розказати дітям про якесь там погане точило? Та він, якщо треба, електромотор, пускач, врубмашину — з зав'язаними очима — збере й розбере! Точил він на своєму довгому віку сотнями, може, бачив і вже якось зуміє зробити належні теоретичні узагальнення.

...Насамперед, Федір Калинович накреслив схему точила. Потім написав поширений план-конспект уроку. Точніше, це був своєрідний науковоподібний трактат про точило з точними теоретичними висновками і визначеннями.

І все-таки якось лячно було початкуючому педагогові перед першим уроком. Не в своїй наче опинився тарілці. Інша справа — шахтна нарядна, механічний цех, лава, де він працював, аж поки не вийшов на пенсію. Там Соловей був, як птах у небі. А тут, в школі, не тільки серед учнів — навіть серед вчителів почував він себе зв'язаним: слова зайвого не скажи, не плюнь куди здря, і навіть триматися повинен поважно й рівно.

Незважаючи на незвичайність свого становища, до уроку Федір Калинович приступив з великим ентузіазмом.

Дівчата чекали його в класі з нетерпінням і цікавістю. Ще б пак — Ти навчатиме вчорашній заступник механіка. Федора Калиновича вони знали добре ще й через те, що він ще не так давно на всякому весіллі йшов з гармонею попереду....Початок уроку вийшов дещо експансивним.

— Так що, дорогі товариші, — сказав Федір Калинович, — нічого байдики бити. Робочими людьми будете, а не білоручками, і це візьміть собі в голову. Робоча людина, можна сказати, землю на руках тримає. А вам чомусь прямо з десятирічки в інститут хочеться... А потім приходите звідти, а толку з вас... Теоретично ще туди-сюди, а практично...

Дівчатка принишкли і чекали, що ж далі буде.

— Зрозуміло? — запитав раптом Федір Калинович.