Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

і варто щось подібне бачити... Запихаються, мов голодні вовки. Після так само беруться до гречаної каші зі шкварками. Смакує. Все смакує. Не треба, борони Боже, двічі казати, щоб їли. При цьому йде жвава виміна думок про Маню, про тих ліцеїсток, що їх учора бачили на вулиці, про дівчину з овочевої крамнички. Що їм, тим лобурям на думці більше? Євген вічно захоплюється, вічно закохується, але ніколи не має тут успіху. Він соромливий не менш від Мані. Багато слів, багато вигуків, багато червоної на щоках барви, але варто зіткнутися з будь-якою дівчиною, як вся його відвага зникала, мов тінь. Спускав очі додолу і мовчав, мов води в рот набрав.

І ось вони “готові”. Євген поважно витягає своє “Небо” і ще поважніше затягається димом. Він вже курить насправжки. Входить господиня.

— Ви, паничу, курите, як димар. Всі мої занавіски пожовкнуть.

— То будуть жовті, — байдуже кидає Євген. Після цього Євген лягає на своїй твердій канапі. — Ходи, Василю, помріємо...

Але замість того Василь перевертається на своїй складаній постелі і почуває себе чудесно. Це дещо розчаровує Євгена. Він лежить горілиць і намагається пускати кільцями дим. Господиня збирає посуд та скатертину і виходить. Євген довго не лежить. Він зривається і підсідає до Василя.

— Слухай! Як ти думаєш, чи Маня пішла б з нами до кіна?

— А ти б пішов з нею? — відповідає Василь.

— Ні. Я сам ні. Ми обидва... З нею.

— А ти б її спитав...

— Василю... Піди ти... Ну, піди... Слухай! Піди. Я плачу всім білети.

— Я, —каже байдуже Василь... — Мені що. Піду ось і спитаю, — і Василь починає вставати.

— Чекай. Що ж ти їй скажеш? Як? Ти скажеш: панно Маню. Дозвольте запросити вас до кіна. Так? Ну, кажи... Я хочу знати. Що, власне, ти їй скажеш?

— Я прийду і скажу, — каже, зриваючись, Василь, — Євген просить вас сьогодні до кіна.

— Ні, Василю. Не жартуй. До чого тут жарти. Я цілком поважно. Вона гарна дівчина. Що скажеш, не гарна? У неї гарні коси, очі, стан... Ех, так би і обняв її за той стан, уух!

Говорили довго. Ні Василь, ні Євген не виконали свого наміру. Ніхто з них не пішов до Мані і ніхто не запросив її до кіна. Надворі рипнула фіртка.

— Дивись! — викрикнув Василь. — Маня!

Євген зірвався, мов ошпарений, підбіг до вікна і несподівано застукав у шибу. Маня, що саме зачиняла фіртку, глянула на вікно, метнулась, що аж її коротенька спідничка замаяла, і вмить зникла. По короткому часі хлопці також зібралися і вийшли до міста... На Широку...

ШКОЛА

Першого вересня. Вівторок. Сім годин. За стіною, де сплять господар і господиня, старий годинник вибив ті сім годин, і нічого тобі, Євгене, вже не поможе. Він сам це знає. Встають обидва, вдягаються уважніше, старанно чистять взуття, старанно причісують неслухняні густі патли. Чверть на вісьму, і господиня вносить чай.

— Добре “утро”, — вітається вона. — Ну, ну!.. Скінчилася гулянка. А чому так пізно вчора прийшли? Ой, скажу вашому “папі”. — Останні слова, видно, спрямовані до Євгена, бо Василевого батька ніхто “папою” не кличе.

— Були в кіно, — відповідає, як звичайно, без церемонії Євген.

— В кіно, в кіно... Тільки гроші витрачаєте. Нічого путнього там не побачите.

— Бачили ковбоїв, — сміється Євген.

Господиня не розуміє, що то таке, і замовкає. Хлопці швидко п’ють чай, швидко їдять, Євген швидко закурює, Василь відмовляється від цигарки, і обидва виходять. На сьогодні ще без книжок. Ще немає розкладу лекцій. Василь учора з намагою склав свою латиню і чується зовсім добре. Йдуть попід ліцеяльними мурами вузеньким, вичовганим хідником і видається, що летять на крилах. Школа все-таки цікава річ. Особливо, коли починається рік, коли ще не докучили її лавиці, її мури. По всіх вулицях гамірні гурти молоді. Всі вони поспішають до якоїсь школи. Ті он, менші, до вищепочаткової. Ті, в зелених кашкетах з відзнаками Меркурія, до комерційної. Панночки у чорних фартушках з чорними бантами у косах це “росіянки з Алєксіної”. Ті старші, цибаті, це семінаристи духовної семінарії. Біля брам ліцею гурти польських ліцеїстів та ліцеїсток у гнідих оксамитових рогатівках. Цілі зграї малої дітвори з початкових шкіл з малими ранчиками, течками, кошичками, перегукуючись, вимиті і вичищені йдуть до своїх шкіл.

Учнів української гімназії не тяжко пізнати. Це переважно селюки... Міцні, присадкуваті, смагляві, трохи незграбні парубчаки, переважно в чоботах, дешевих кортових штанях, коротких вилинялих френчиках і таких саме кепках. Лиш іноді хтось з них має приглаженіший вигляд, носить “формену” темно-синю з білими обвідками шапочку колишніх російських гімназій. Мова їх відповідає їхній зовнішності. Вона проста, вузлувата. Її модуляція невибаглива, її зміст не складний. Вони недавно покинули село з усім тим, що має в собі земля, проста, чорна праця, старі немудрі звичаї предків багатьох поколінь. Хто і як усіх їх сюди стягнув? Скільки їх таких? Цілі гурти, цілі зграї, і всі вони йдуть цього приємного сонячного ранку до гімназії на вулиці Гірній.

Який це дійсно вибагливий ранок. Проміння сонця так своєрідно і вишукано обливає кожну живу і неживу річ, кожне місце на землі. І обчовганий старий камінь, і небарвлений дерев’яний паркан з намальованими крейдою індіянами, і оброслий мохом примурок ліцеяльного муру, — все те по-своєму випромінює з себе привітну, радісну, теплу свіжість, ласку, добро і любов. Ми хочемо радісно жити, кажуть молоді школярі. Ми хочемо барвіти і сяяти, кажуть айстри у невеличкому городчику біля хатки сторожа повітового суду. Ніби у танку йдеш уперед, а очі, щоки, чоло свіжі й ясні.

Так почуває себе у цей день Василь Шеремета, так само Євген Лискевич і так всі інші, що йдуть разом з ними. Всі вони йдуть до будинку з назвою школа. Здається, всього п’ять простих літер, але варто тільки вдуматись у їхній зміст. Це кімнати, де стоять лавиці, де на стінах висять картини, де в шафах зложено книги. На кожній тій лавиці, на кожній стіні, у кожній шафі чекає на тебе старанно зібрана віками мудрість. Хочеш ти знати, що хоронить у собі така стара, добра наша земля, яку ти щодня бачиш з її рівнинами, горами, лісами? Ти будеш все те знати. Хочеш ти довідатись, з чого складається повітря, яким ти дихаєш і яке дає тобі життя? Ти зможеш