Читати книгу - "Чаликушу"

Якось дощового дня Кямран та кілька наших родичок сиділи на нижньому поверсі і розмовляли про нові моди. Жінки хотіли, щоб Кямран висловив свою думку про кольори зимового вбрання, яке вони собі мали замовити. Я ж сиділа, висолопивши язика, в кутку і латала драний рукав, але більше поглядала туди, бо вся моя увага була прикута до товариства. Врешті я не витримала й зареготала.

— Ти чого смієшся? — запитав кузен.

— Так… згадала щось…

— А що?

— Не скажу.

— Ось не манірся. Все одно ж скажеш, такий язик, що вимеле…

— Коли так, то не гнівайся… Ти розмовляв із жіноцтвом про вбрання, і я подумала: помилився аллах… З тебе така дівчина була б. Тільки щоб не твої роки, а так тринадцять, чотирнадцять…

— Гаразд, а далі що?

— А те, що я ось одну дірку зашила, а вже поколола пальці. І тому чоловіком повинна бути я, так років двадцяти двох…

— Ого! А тоді що?..

— А тоді волею аллаха і пророків я взяла б тебе за себе. Он що!

В хаті гримнув регіт. Я підняла голову й побачила, що всі дивляться на мене.

— Феріде, але ж це й тепер можна зробити, — спробувала дотепно висловитись одна з жінок.

— Яким чином? — запитала я, широко розкривши від подиву очі.

— Яким? Віддайся за Кямрана… Він порядкуватиме твоїми туалетами, дірки зашиватиме… А ти вестимеш справи поза домом.

Я гнівно схопилася на ноги. Сердилася я найдужче на саму себе, бо ніяк не могла спромогтися на слово. Я взагалі не майстер молоти язиком, а тут мою всю увагу прикувала ще й ця підла дірка на шитві. Тоді я почала давати відкоша:

— Може, ваша й правда, тільки, мабуть, не з медом буде Кямран-беєві. Не доведи аллах, почнемо в хаті сварку… Що буде з кузеном, думайте самі. Гадаю, не забули, як я забила йому каменюкою ніженьку…

У кімнаті знову вибухнув регіт, а я статечно дійшла до порога і потім сказала:

— Даруйте мені… Чотирнадцятирічній дівчинці сором так поводитися, та ви вже вибачайте…

І я задріботіла по дерев’яних сходах, грюкнула дверима своєї кімнати й грудкою впала на подушку.

Унизу все ще сміялися. Може, й з мене. Гаразд, встигну поквитатися.

А таки непогано було б одружитися з цим Кямраном. Бо роки минають, і я все втрачаю нагоду помститися.

Одруження — це, вважай, єдина можливість поквитатися.

По літніх канікулах наша школа нишком вирувала, і той нурт тривав щось місяців три, аж поки надходили екзамени.

Ще весною, на Великдень, наші чотирнадцятирічні дівчатка-католички ішли до першого причащання. В довгих, із білого шовку, сукнях, схожі в своїх покривалах із тюлю на наречених, вони вінчалися з Ісусом.

Церква сяяла вогниками свічок, грав орган. Духмяні пахощі весняних квітів змішувалися з запаморочливою гіркотою ладану й столітника, і в цьому тумані заручини видавалися чимось гарним-гарним. Шкода лишень, що мої подруги були вірні синьоокому, з восковим обличчям Ісусові тільки один день. На канікулах вони міняли його на першого ліпшого юнака, а то й на кількох одночасно.

Коли ж дівчатка поверталися до школи, то везли у валізках вправно заховані листи, фотокартки, квіточки і ще бог знає що.

Я знала й те, про що вони розмовляють, коли бродять по двоє, по троє в нашому саду. Справді ж, не важко було здогадатися, що під золотисто-барвистими листі-вочками з образами пророка та ангелів, яких дарують найбогобоязливішим та найцтноливішим дівчаткам, сховано фотокартки хлопців. Від моїх очей не могло сховатися й те, як дівчатка, забившись десь у куточку саду, нашіптували одна одній про свої пригоди, та так тихо, що навіть комахи того не почули б. Такої осінньої пори дівчатка ходили не інакше, як по двоє, чи по троє наче хто їх пов’язав.

Тільки я, сердешна, і в класі, і в саду сама та й сама, бо дівчатка, ледь я до них підходила, одразу ж полишали своє нашіптування. Вони обминали мене більше, ніж виховательок. Запитаєте чому? А через те, що я була язиката. Казав же бородатий дядько, що в моєму роті ніщо не всидить. Коли я, наприклад, помічала, що котрась із наших школярок обмінюється з якимсь хлопцем через паркан квіткою, то починала гукати на весь сад, як ота оповісниця. А все тому, що такі історійки мене страшенно дратували.

Хіба можна забути, як одного зимового вечора ми виконували в класі домашнє завдання?

Мішель, учениця дуже старанна, попросилася в учительки сісти на задню парту, щоб пояснити своїй не дуже здібній подрузі урок з історії Риму. Усі працювали мовчки, аж це почулося хлипання.

— Що сталося, Мішель? Чому ти плачеш? — повернулася вчителька.

Мішель закрила обличчя руками, мокрими від сліз.

Замість неї відповіла я:

— Мішель схвильована поразкою карфагенян, через те й плаче.

У класі гримнув сміх.

Отже, дівчатка мали рацію, що не приймали мене до гурту. А воно ж не так уже й приємно, коли тебе цураються та й позирають, як на пустомелю. Адже я була вже доросла, мені минуло п’ятнадцять років. Наші матері у такі літа вже були заручені, а бабусі, задумавши бажання, бігли в Ейюп [11] до криниці й занепокоєно молилися: «Боже, поможи, сиджу в старих дівках…»

Я іде й досі була невисока на зріст, сердитим норовом я теж не скидалася на дорослу дівчину, та моє тіло вже налилося, а обличчя розквітло якимись дивними барвами.

Бородатий дядько час від часу перестрічав мене й, узявши за руку, вів до вікна, а там пильно вдивлявся своїми короткозорими очима мені в обличчя й казав:

— Дівчино, таж у тебе шкіра мов шовк і личко як сяє! Ця краса не зів’яне ніколи!

«Що ти, голубе, кажеш?» — думала я собі, зазираючи в люстерко. Мені здавалося, що звідтіля виглядає лялька, як ото з вітрини універмагу «Банмарше»[12]. Хіба такою має бути дівчина? Я ж, наче дзига, товста і мала, а на лиці мені — наче квачиком хто поквецяв.

Я показувала самій собі язика, мружила очі, і мені було смішно й весело.

Я взагалі любила канікули, але великодні — найдужче. На ці два тижні я їздила в Коз-ятаги, там якраз достигали черешні. Вони росли у великому саду вподовж усієї вулиці, і гілля аж гнулося від ягід.

Я дуже любила черешні. Цього півмісяця я, мов горобець, жила самими ягодами й не поверталася до школи доти, аж поки десь, хай навіть на