Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Я був у Львові, Тернополі, Києві, Каневі, Кременчуку, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні та Одесі.

Наша група відвідала село Моринці та Кирилівку, де народився і жив великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Ми їхали туди автобусом майже дев’ять годин і милувалися українськими краєвидами. Ми бачили хату, де жив маленький Тарас.

Ми також відвідали три колгоспи. Так що нам вдалося чимало побачити, як живуть і працюють сільські трударі.

Повинен сказати, що нас не примушували їхати в те чи те місто, вибирати той чи той туристський маршрут. Ми вільно ходили по магазинах, гуляли по місту.

Я пропоную тим, хто не вірить мені, придбати візу й поїхати і подивитися самому.

Ви будете приємно вражені, запевняю вас.

Вільям Гайдаш”.

Ці вирізки з газет Гайдаш прислав мені в Київ разом з коротеньким листом:

“Сердечний привіт і найкращі побажання всім нашим друзям від Анни та Василя Гайдашів з Келовни. Хочемо ще раз подякувати, що відвідали наше місто з дуже гарним концертом. Люди, які на ньому були, досі згадують вас, ваші пісні та музику. А хто не був на концерті, той шкодує й тепер.

Посилаю фотознімки, дописи в газеті, а також чек на шістнадцять доларів на передплату журналу “Юкрейн”, який будемо читати самі і передавати іншим.

Ми тепер готуємося до весілля, віддається наша дочка. Вже зібрали абрикоси, потроху достигають персики, помідори і огірки. Погода була 39–40 градусів, а тепер 30…”

Звичайний лист. Про доччине заміжжя, погоду і збирання врожаю. Але чомусь він для мене такий дорогий…

Коли ми опівночі їхали автобусом з Монреаля до Торонто, я раптом побачив у темному чотирикутнику вікна п’ять характерно розташованих зірок: буква “М” на півнеба. Сузір’я Кассіопея… Звідкіля воно взялося так далеко?.. На зупинці я вийшов з автобуса й уважно розгледів сузір’я. Таки ж вона — Кассіопея. Легко розшукав Велику та Малу Ведмедицю, Полярну зірку. Потім щовечора видивлявся їх у небі, і вже не відчував себе так далеко від дому. Моя Кассіопея зазирнула на другий бік Землі, посилає до мене своє світло-сигнал.

Ми всі в одному домі, ім’я якому — Земля…

І знову тихого безхмарного вечора, коли рясно висипали зорі на небі, я розшукав знайоме сузір’я, і до мене повернулось те саме почуття спільного людського дому.

У Прінс-Джорджі Женя та Верн Джонсони влаштували в себе на фермі прощальну вечерю. Палало багаття на узліссі, наречений доньки Джонсонів патетично читав свої вірші, а вгорі на весь видимий обшир стояло тихе і вічне зоряне небо.

Було і смутно і печально…

Я відшукав у небі Кассіопею, Воза і Возенятко, Північну зірку, показав їх Жені Джонсон.

— Вони точнісінько, як і в нас, — сказав милій жінці з тендітною і вразливою душею.

У неї в очах блищало по маленькій зірочці — супутники розлуки.

— Ви не забудете наші зустрічі, і як ми разом співали, і як я не могла стримати сліз, слухаючи ваші тужливі пісні, і як ви мене навчили шукати в небі Кассіопею. Адже я досі не знала жодної зіроньки в небі, замріяно сказала Женя.

— Не забуду. А ви?

— Я також. Може, колись у Києві, в таку ж зоряну ніч, ми разом згадаємо про це.

— Неодмінно…

Недавно я одержав листівку:

“Коли тепер ми дивимося на небо, то згадуємо всіх вас, і ту зоряну ніч з багаттям. Ви, залюблені в природу, і ми також. Тому ви близькі до нашої душі. Вашого візиту ми ніколи не забудемо, ви будете тут, з нами, завжди. Бажаємо вам любові і миру на землі.

Женя і Верн Джонсони”.

Ми всі — з одного дому, ім’я якому — Земля, господарі в якому — любов і мир.

Олександр Ємченко

ЗЕЛЕНІ ПАМ’ЯТНИКИ ВАВИЛОВА

Нарис

За рішенням ЮНЕСКО, у листопаді 1987 року

вся світова громадськість відзначила 100-річчя від дня народження

великого російського радянського вченого Миколи Івановича Вавилова.

Його ім’я стоїть в одному шерегу з іменами

Менделя, Дарвіна, Моргана та інших геніїв біології.

Він здійснив титанічний подвиг — бувши біологом, генетиком, селекціонером і географом-мандрівником, зібрав найбільшу у світі колекцію культурних рослин, заснував світовий фонд флори. У пошуках ресурсів рослинного світу, побував у Західній Європі і Середній Азії, Китаї і Африці, Північній і Південній Америці. Він працював у московських і петроградських, саратовських і полтавських, харківських і лондонських, паризьких і нью-йоркських лабораторіях. Його улюбленим афоризмом були слова: “Життя коротке. Треба поспішати”. Він ніби знав, яким справді коротким буде його життя. Він поспішав не просто жити — поспішав творити, немов здогадувався про підступні дії недругів, які урвали його невпинний поступ у розквіті творчих сил.

Творець “періодичного закону” флори народився в Москві. Його батько був сином кріпака. Вибившись у люди, став комерсантом і хотів, щоб його стежкою пішли діти. Та сталося так, що з семи синів і дочок троє ще малими померли, а решта, повироставши, обрала своїм берегом науку.

Вавилов-старший, маючи широку й поступливу вдачу, не дуже журився з цього. Молодший брат Миколи Івановича, Сергій, вже бувши видатним фізиком, академіком, писав про батька: “Він був людиною розумною, кмітливою, багато читав, писав і, безумовно, був чудовим організатором, справи його йшли чудово, він був вельми сміливим, не боявся нових починань. Громадський діяч, ліберал, справжній патріот… Його любили н поважали”.

Таким був і старший син Микола. З однією тільки різницею — він жив за іншого, ніж батько, часу, і мета в нього була інша. Згодом, ставши президентом ВАСГНІЛ, всесвітньовідомим ученим, він скаже: “Батько дуже хотів, щоб я став комерсантом. І я справдив його сподівання. Тільки комерцію, спрямовану на задовольнення власних потреб, я перетворив на діяльність, націлену на благо людей”.

Так, він обрав чи не найблагородніше у світі заняття, визначив перед собою чи не найгуманнішу мету — мобілізувавши рослинні арсенали планети, поставити їх на службу людям, зробити багатшим обідній стіл мешканців Землі. Він думав про людей, він працював для людей.

1908 рік. Кавказ. Перша дослідницька експедиція. Миколі Вавилову — за двадцять. Позаду були