Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Кавказька професура пропонувала залишитись на практику. Московський студент ґречно відмовився.

— Спасибі, — сказав він. — Але ж є Україна, наша одвічна житниця. Там не тільки думають про хліб — там роблять хліб…

На все життя запали в душу Миколи Івановича мальовничі місця України. Він побував у Полтаві, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Харкові. Там він утвердився у власному виборі. Пізніше, коли його обрали академіком АН УРСР, він з нагоди ювілею Полтавської дослідної станції, де колись проходив практику, писав, що тут, на дослідному полі, він дістав імпульс для всієї подальшої роботи, повірив в агрономію, генетику й селекцію.

Саме тут, серед степового, ще подекуди дикого й неосвоєного роздолля України, він остаточно вирішив присвятити себе науці. Але це була поки що мрія, і молодий Вавилов про неї скромно мовчав. Звірився одній тільки Каті Сахаровій, з якою проходив на Полтавщині практику і яка потім стала його дружиною. “Не приховаю від вас і того, — писав їй, — що прагну, маю нескромне бажання присвятити себе Erforschung Weg, тобто дорозі пошуків”.

Краще б він не освідчувався їй у цьому, так само, як і в коханні. Пов’язавши з мандрівним біологом свою долю, Катерина Миколаївна згодом відчула, що не зможе витримати шаленого ритму його життя і, народивши йому сина, відступилась, дала повну волю його діям.

Не знав Микола Іванович, що саме тут, на Україні, де він зустрів свою любов, де визначилась його глобальна “дорога пошуків”, і обірветься його дорога. Точніше, її обірвуть, а його назвуть “ворогом народу” і на тривалі роки пустять ім’я великого подвижника науки, який прагнув подарувати людству “гори хліба”, в непам’ять.

Складні й тернисті, драматичні й часом трагічні життєві шляхи людей, які обрали незвідану “дорогу пошуків”!

Та повернемось до початку цієї “дороги”. Що ж конкретно задумав Вавилов, проходячи практику па родючих полтавських землях? Яку мету поставив перед собою молодий учений, в жилах якого текла правічна кров оратаїв? Намір сина московського комерсанта був грандіозний — у найкоротший час опанувати рослинні багатства планети, вивчити поля цілого світу і навподіб періодичній системі хімічних елементів Менделєєва створити “гомологічний закон” зеленого царства. Він часто повторював слова великого хіміка про те, що “без тісного союзу з природознавством сільське господарство приречене на цілковитий застій”. Потрібне “планомірне втручання людини у творчість природи”, потрібен “агрономічний вплив на сільськогосподарські культури”. Чіткої наукової теорії, яка слугувала б основою для селекційної роботи, ще не було. Її необхідно створити!

Закінчивши сільськогосподарський інститут, здійснивши широкомасштабну поїздку за кордон — Лондон, Париж, Берлін, Микола Іванович розпочинає справу, яка зробить його “Менделєєвим у біології”.

Виступаючи на кафедрі приватного землеробства рідного інституту, він говорив:

— Віками наші селяни засівали поля чим завгодно: сіяли бур’яни разом з хлібом, заражене насіння — разом із здоровим, щупле — разом з дужим, придатне для одного ґрунту — разом з тим, що було придатне для іншого. На одному й тому ж полі росло по п’ятнадцять сортів жита або пшениці, і нікому не було діла до того, що один сорт боїться спеки, а другий — холоду, що одному потрібна довга весна, а іншому — коротка. Сіяли навмання, і хліб виростав такий собі — заморений, щуплий, миршавий. Треба наші поля оновити, заселити новими племенами рослин, племенами дужими, здоровими, пристосованими до ґрунту й клімату. Для цього потрібно вивчити, зібрати і завезти на наші поля рослини всієї земної кулі, щоб вони сповна слугували людям.

— Навіщо відкривати Америку, коли вона вже відкрита, — заперечили йому опоненти. — Світову мобілізацію рослин уже провели ті ж таки американці. Тепер на їхніх полях ростуть пшениця з України, ячмінь з Малої Азії, рис із острова Формози, суданська трава з Африки…

— Правильно, — відповів Вавилов. — Але як шукали американці? Наосліп, навмання. Вони побували всюди, де могли, і взяли все, що бачили. Багато з того, що вони зібрали, у них не прижилося. Ми маємо шукати інакше. У нас обмаль часу і коштів. Тому ми заздалегідь повинні знати, що шукати й де шукати. Для цього й потрібна точна карта світового землеробства. В загальних рисах її вже складено. Думаю, що першу закордонну пошукову мандрівку слід здійснити до Ірану…

Звичайно, організувати в той час, а це був неспокійний 1916 рік, велику експедицію було важко. Допоміг, як визнавав сам Вавилов, випадок і… ентузіазм самого Вавилова. Тоді царська Росія вела війну з Туреччиною. Серед військ, які квартирували в північних провінціях Ірану, поширилась невідома хвороба, яка на очах знесилювала армію. Підозра впала на місцевий хліб, який споживали солдати. Своє слово мали сказати вчені.

Прибувши до сусідньої країни, Микола Іванович швидко встановив причини хвороби. Виявилось, що іранська пшениця була заражена отруйними плевелами і для споживання не годилася. Корінні жителі до неї звикли, а ось для інородців вона була протипоказаною.

Убезпечивши своїх співвітчизників від лиха, молодий вчений міг повертатися назад. Та на цьому місія Вавилова не закінчилась — його експедиція тільки розпочиналася. “Ми задумали, — писав пізніше Микола Іванович, — складний маршрут, який дав би змогу охопити найголовніші землеробські райони Ірану”. Цей маршрут для російського вченого виявився надзвичайно плідним — стала цілком очевидною вражаюча концентрація багатств різновидностей пшениці з наближенням до стародавніх осередків землеробської культури. “Культура поля завжди йде рука в руку з культурою людини”, — скаже згодом учений.

Окрилений першим успіхом, Вавилов повертається до Тегерана, але на батьківщину не поспішає — навіть не перепочивши, вирушає на… Памір. Там, високо в горах, на нього чекає унікальна знахідка — абсолютно новий, невідомий досі різновид жита.

— Цей непримітний зовні колосок вартий усіх п’ятдесяти двох різновидностей пшениці, знайдених в Ірані, — сказав Микола Іванович своїм супутникам. — Він переконливо потверджує нашу теорію світових центрів походження культурних рослин. Заради цього треба було побувати на Памірі.

Одначе памірська знахідка, якій так радів учений, мало не коштувала йому життя.

…Гірська стежка над рікою Пяндж. Як змія, вона круто в’ється поміж скелястими узвишшями. В окремих місцях, на крутих поворотах, її заміняє штучний настил — забиті у щілини палі, прикриті довгими жердинами. Праворуч — стрімкий бескид, ліворуч — кілометрова, така, що й шуму річки не чути, безодня. Завширшки цей карниз — метр-півтора. Овринг — стежка без опори, повітряний перехід.

Одного