Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Дикі володарі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дикі володарі"

248
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дикі володарі" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 36
Перейти на сторінку:
іншого, але такого ж міцного!»). Я випрямився, закриваючи собою хлопчика — ні, я не герой, просто так вийшло. Це, якщо хочете, мій обов’язок.

Але хлопчисько вийшов наперед, легенько позіхнув і буденним тоном запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім недовго, — сказала вона. — Не турбуйся, онучку.

— Розумієте, не хочу спізнюватися, — пояснив хлопчик. — Інакше влетить.

Тут він запнувся, начебто вирішив, що сказав зайве, і зовсім не те, що хотів сказати насправді.

— А?..

— Подарунок уже чекає тебе, — повідомила пані Джессіка, і клянусь, у її голосі звучала непідробна ніжність! Ніби він і справді був її онуком! — Я написала на аркуші, як саме потрібно за ними доглядати. І дам журнал — почитаєш.

Хлопчик почервонів, і я здогадався, що читати він, швидше за все, уміє погано. Цікаво, звідки він тут взагалі узявся?

— Ви проведете його, парубче?

Я незграбно кивнув, хоча слабко уявляв, куди це повинен провести дитину. Але добре принаймні те, що пані Джессіка, здається, нікого не збирається вбивати. Ніби члени добропорядної родини («бабуся, тато і я»), ми спустилися сходами в «рибну кімнату». Тут господиня пропустила хлопчика вперед і, підхопивши мене під лікоть (не сильно, але владно), попросила затриматися. «На пару слів».

Я не знав, радіти чи засмучуватися. Вірніше, не так: втікати чи сподіватися на краще. Але, зрозуміло, затримався.

— Парубче, я хотіла б попросити вас… — бабця замовкла, вперше за час нашого знайомства підшукуючи потрібні слова: — Проведіть, будь ласка, дитину додому і… — (Господи, сьогодні воістину день чудес! Балакучі стають недорікуватими.) — …не надокучайте йому розпитуваннями. А особливо — не сваріть його й не дозволяйте сварити батькам. Мені здається, він потрапив сюди крадькома від них, розумієте?

Я кивнув і словесно підтвердив, що, безсумнівно, розумію всю делікатність покладеного на мене обов’язку.

— Це не обов’язок, — уточнила пані Джессіка. — Це прохання. А то… знаєте, коли вони йдуть, завжди боїшся, що вони приходили востаннє. І стаєш неймовірно дратівливою, все просто валиться з рук — жити неможливо!

Бабця помовчала, зітхнула й поплескала мене по плечу:

— Ну, рушайте вже — хлопчикові слід поспішати.

— А як бути з іншими?.. — схоже, я заразився від пані Джессіки її нездатністю зв’язати два-три слова вкупі. — Адже мені потрібно розвезти пошту, я й так затримався.

— Не турбуйтеся, — завірила бабця. — Я їм поясню, вони зрозуміють. Не сумнівайтеся, зрозуміють.

— А знаєте що, — не розгубився я, — давайте-но ми домовимося так: я залишу вам кореспонденцію, а ви поступово рознесете її своїм сусідам. Гаразд?

— Ви просто чудо! — зненацька й рвучко вона обхопила мене руками й цмокнула в щоку. — Ну, йдіть!

Ту мить я запам’ятаю на все життя. Ніколи ще не був таким близьким до смерті. Якби вона стиснула обійми сильніше… Навіть коли думаю про це, у голові паморочиться.

Напевно, я сполотнів — вона запитала в мене щось про самопочуття. Я пробурмотів: «Усе в порядку, пані» — і насилу рушив до виходу з «рибної кімнати».

Решту часу, до тієї хвилини, коли ми разом із хлопчиком опинилися на дорозі, а острів пані Джессіки закрили дерева, — до тієї самої хвилини я ніби спав. Рухався машинально, кожне сказане слово ледве видавлювалося, начебто тіло стало шприцом, у якому заклинив поршень, а слова — несмачним кремом. Попрощавшись із бабусями, я посадив хлопчика на багажник, напівпорожню сумку повісив собі на плече й поїхав, рухаючись швидше за звичкою, ніж осмислено. Напевно, подібним чином почуваються люди після того, як пережили близькість смерті. А може, це тільки в мене так, а в інших — по-іншому.

— Куди ми їдемо? — запитав хлопчик.

— До виходу з долини. Куди ж ще?

— Ні, — він зітхнув у мене за спиною, перекладаючи з руки в руку целофановий пакетик із двома рибками, подарованими пані Джессікою (рибки, до речі, більше нагадували мініатюрних східних драконів жовто-чорних кольорів). — Ні, нам не туди. Зупиніться.

Я охоче виконав його прохання. Тим більше, що на узбіччі дороги саме лежало дерево, на яке можна було сісти й поговорити. А нам неодмінно слід було поговорити. Я притулив до стовбура велосипед, повісив на «ріг» сумку зі «Світом акваріума» (теж подарунок пані Джессіки) і присів на кору, що поросла бархатистими мхами. Ляснув долонею:

— Влаштовуйся.

Мені відповіли настороженим поглядом з-під насуплених брів:

— Я спізнююся.

— Принаймні розкажи, куди тебе везти.

— Невже не знаєте? — зачудувався він.

— Як бачиш.

Хлопчик, не випускаючи з рук кульочок з «драконами», видерся на стовбур і сів — подалі від мене.

— А тепер давай по порядку, — запропонував я.

— Тобто?

— Тобто почни з того, звідки такий узявся й чому взагалі ти тут, де знаходитися тобі, в принципі… Агов! Спокійніше! Ніхто твоїх рибок не відбере, я просто хочу знати…

— Навіщо?! — похмурий вигук загнаного звіряти.

— Тому, що дотепер був відомий тільки один вхід у долину. І навряд чи ти зміг би ним скористатися.

— Якщо ви говорите про тунель, то зміг! — (Ого! А він же пишається цим!) — Я ж розумію, у Чарівну долину просто так не потрапити, потрібно пройти випробування. Я його пройшов. І тому заслужив те, що одержав!

— Зачекай, зачекай. Як ти думаєш, де ми зараз із тобою перебуваємо?

— Жартуєте?

— А хіба схоже?

(Пауза, протягом якої мої слова перевіряються: чи не фальшиві).

— Ну добре, у Доліні, — (тест закінчився успішно).

— У Чарівній? — уточнив я.

— Ага, у Чарівній.

— Так, і ти прийшов сюди, щоб отримати подарунок?

— А нащо ж іще? — здивовано запитав хлопчик. — Так усі роблять.

— Хто «всі»?

— Ну… всі наші.

— А звідки ти?

Він знизав плечима:

— З інтернату, звичайно.

Ну так, «звичайно». Можна було й раніше здогадатися. Із цим інтернатом теж мороки вистачило — ціла історія. Його побудували давним-давно, він вважається одним з найстаріших інтернатів для дітей з добре забезпечених родин.

(Завжди дивувалися, чому багаті батьки, здатні не просто утримувати дитину, а й добре виховати її, зробити так, щоб та ні в чому не бідувала… — коротше, з якої такої великої радості вони віддають дітей до інтернатів? Навіщо тоді родити? Престижно, модно, «як усі»? І — геть з-перед очей, як тільки трішки підросте. Малолітні старі в будинку неповнолітніх…)

Ну, мова не про те. Коли підшуковували місце для моїх клієнтів, вирішили, що тут найідеальніше розташування: долинка, оточена з усіх боків стрімкими гірськими схилами, з єдиним проходом. Але при ідеальному розташуванні була й одна заковика — поруч, на північному схилі, стояв інтернат. Начебто й не близько, а з іншого боку… тим більше, батьки дітей не які-не-будь

1 ... 6 7 8 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі володарі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дикі володарі"