Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
509 Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510 Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511 Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512 Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513 За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514 Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515 Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516 Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517 Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518 Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519 Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520 Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521 Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522 Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523 Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524 Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525 Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526 Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527 Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528 Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529 Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима.
530 Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531 Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532 Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533 Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534 Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535 Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536 Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537 Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538 Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539 Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540 Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541 Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542 Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543 Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544 Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545 Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді
546 Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—
547 Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548 Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549 Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550 Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551 Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552 Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553 В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554 Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555 Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556 Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557 Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558 Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559 Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560 Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561 Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562 На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна,
563 Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564 Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565 Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566 Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567 Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568 Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
569 Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570 Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571 Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572 Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573 Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574 Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575 Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576 Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577 Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578 Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:
579 Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580 З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом.
581 Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582 Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583 Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584 Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо
585 Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586 Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587 От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588 Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589 Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,—
590 Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591 В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,—
592 Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.
593 Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—
594
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.