Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

Зараз Дукареліс ішов попереду наче архегет, а натовп, упереміш студенти, археологи, робітники, раз... два, раз... два, покірливо сунув за ним, пане професоре. Різношерста юрма з узятих у полон племен, які йдуть невідомо куди, дорогою смерті, хтозна — на страту чи за дріт концтабору, плететься шляхом, кинута напризволяще, простує назустріч власній долі, тому, що має статися, тож хай стається швидше — та й по всьому!

А тоді валка зупинилася перед однією будівлею, немов тільки зараз отримавши наказ — Стій! Останні кроки стишилися.

Дукареліс ступив на поріг невеличкої їдальні й привітався з тінню, яка стрепенулася в напівтемряві й рушила до нього, дедалі увиразнюючись, що більше потрапляла на світло. Кир Анестис тримав у руках картатий рушник і обтирав ним лице. Наблизившись, він належним чином привітав пана науковця і, схиливши трохи голову, подав йому стілець.

— Пане Дукарелісе, у мене все готове. Заходьте, сідайте, я накриваю на стіл.

...Марш! Його підлеглі зайшли, вільно, та розслаблено порозсідалися, м’язи в стані спокою, пульс повертається до нормального, ох!, ще кілька вигуків, потім — мовчанка, нехай мовчить усяка плоть людська[4], яка, утім, протрималася недовго.

Принесли розлиту по фужерах крижану рецину[5], Ваше здоров’я, за успіх розпочатої справи!, промочили горло, життя помалу поверталося в оці виснажені обличчя, що знов набували свого природного кольору. Дехто зі студентів почав жартувати, поглядаючи час від часу на реакцію Дукареліса, той демонстративно усміхався, легка усмішка ледь торкалася куточків його вуст, так, йому подобається, маску помалу здувало вітром. Студенти почувалися все більш розкуто, пане професоре. А в того на обличчі з’явився блаженний вираз чи, радше, пришелепкуватий; він був задоволений, що нарешті розпочав авантюру, про яку мріяв стільки років. Подумалося, що в таку справу він уклав би всі свої статки. Або пан, як каже народна мудрість, або пропав!

Тарілки стукали по столу, виделки шкребли по тарілках, кир Анестис та його дружина кира Анньо, безперервно снували туди-сюди. Кероський гірський цап, м’якенький і добряче протушений у чавунці, пальчики оближеш, на великому підносі нарешті опинився перед ними. Справжній царський обід, Дукареліс повертав їм усі борги, які наробив за цей виснажливий день.

6

Знову вони вибралися надвір лише під вечір, наче равлики після дощу. Студенти висипали з комори, а Дукареліс і його помічники, привілейований клас, з кімнат, які винаймало археологічне управління. Сільський голова, пане голово!, відімкнув офіс зі знахідками, бачите, я ж вам казав, усе на місці, коробки винесли назовні, порозкладали на дерев’яних столиках чи просто собі під ноги, їхній вміст почав перекочувати до прозорих пакетів, був ще раз детально описаний, зареєстрований, глибина виявлення, дата, ділянка розкопу, точні координати.

Андоніс носив поношену гавайську сорочку, розслаблено мугикав собі під носа якусь пісеньку. Він здійснював повторну процедуру очищення, для чого налив хімічний розчин у посудину, під’єднану до низького електричного струму. Розчинені солі накопичувалися біля носика з металевим ситцем. У такий спосіб Андоніс очищав поверхні від осаду, крім того, він спромігся поєднати кілька фрагментів і склеїти стародавні горщики за допомогою гіпсу. Дукареліс сів за дерев’яний стіл, що стояв попереду, та, попихкуючи люлькою, заносив до щоденника дані. Коли тютюн закінчився, він знову набив її. Тютюнові крихти засипали щоденникові сторінки. Аромат курива розтягався повільно вулицею. Бабусі з плетених стільчиків, виставлених перед будинками, спостерігали за роботою археологічної команди, наче за якоюсь виставою в театрі з акторами в головних ролях і статистами. Головного героя, пане професоре, було геть не складно вирізнити. Час від часу до них зліталися зграйки дітей, дивилися круглими від подиву очима, не розуміючи, що діється. У декого в руках були схожі картонні коробки. Вони тримали там своїх цвіркунів, давали їм цукор і чекали настання темряви, щоб ті почали співати свою пісню, незмінну від сотворіння світу. Потім дітлахи зривалися та бігли геть, пограти на пустирях, навіщо витрачати час на цих дивних прибульців? Часу лишилося обмаль, перш ніж сяде сонце й настане ніч, а їх батогом і пряником позаганяють додому батьки. Потім їхнє око помічало Кукулеса, пане голово, який яструбом кружляв довкола археологів. Вони моментально складали долоньки рупором і починали наспівувати, мов хор механічних ляльок, імітуючи кування зозулі: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес... Той не пропустив це повз вуха, охрестив їх малими негідниками й гнався цілий квартал, потрясаючи ціпком. Вони тікали, надриваючи животи від реготу, і наостанок проспівали гучне: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес...

Дукареліс облишив свої нотатки, щоб поспостерігати за дітлахами. Подумки він повернувся у своє дитинство й там залишився. Ішов додому після уроків. На узбіччі валялася викинута дерев’яна дзиґа китайського виробництва. Озирнувся, довкола ні душі. Схопив і запхнув у ранець, а потім, мов злодій, швиденько задріботів додому. Згодом він сідав і міг годинами дивитися, як вона кружляє на столі, крутиться — червоне, зелене, жовте — комбінація змінюється з кожним обертом. Вона нагадувала йому спектр випромінювання світла, смерч, що проносився перед очима й розтавав за обрієм.

Але ось він знову прийшов до тями. Перша дія вистави добігала кінця, знахідки були знов упаковані в коробки; сільський голова з поважним виглядом, право на який давала найвища на острові адміністративна посада (пане голово!), провернув ключ у замковій шпарині, археологічна команда розпалася на групки, що продовжили подрібнюватися далі, кожен може робити, що заманеться — Віль-но! — З минулим вони сьогодні добряче попрацювали, нехай займуться теперішнім.

Згодом студенти разом з археологами-помічниками валкою рушили на узбережжя Фаноса: поплавати ввечері, освіжитися вечірнім бризом, морська вода стікала по їхніх молодих тілах, змивала солоний піт, мочила пісок, коли вони захекані падали на нього. Гаряча кров пульсувала ритмами життя. Вони збиралися піти до заходу сонця, але затрималися, назбирали хмиз і розклали на березі багаття. Розсілися довкола нього й дивилися, наче бедуїни з пустелі. Андреас і Макіс збігали в поселення та повернулися з пивом і якимись закусками. Половина співала: Yo-ho-ho, інша продовжувала: ...and a bottle of rum! Теревенили про що завгодно, аж поки не настала північ і тоді вони змушені були вертатися, бо до сходу сонця, коли ще роса лежить — Підйом! — їх закличе горн, про це їм нагадав після обіду, перед тим, як вони зібралися розірвати свої рабські пута, його Величність