Читати книгу - "Хіллер , Arachne "

Хіллер знову засміявся, але цього разу в його голосі почулося щось нове, щось схоже на повагу.

— Ти надто вперта, Ліліан. Знаєш, саме це робить нашу гру цікавою. Щоразу, коли ти намагаєшся мене спіймати, я бачу, як сильно ти прагнеш цього. Але щоразу ти зазнаєш невдачі. Це стає кумедно.

Ліліан мовчала. Її розум кидався між бажанням кинутись на нього і схопити його прямо зараз і усвідомленням, що будь-який її імпульсивний крок знову закінчиться провалом.

— Ти ще не розумієш, як працюють справжні хижаки, — вів далі він. — Ти полюєш на мене, але це я полюю на тебе. Ти стежиш за мною, але це бачу кожен твій крок. Це не ти ведеш гру, Ліліане. Це я.

Ліліан стиснула зуби. Її пальці напружилися на рукоятці зброї, але вона не підняла її. Ще не час.

— Може, тобі варто замислитись, — сказав він, роблячи крок назад, знову розчиняючись у тіні. — Якщо щоразу я йду від тебе, може, ти просто не хочеш мене спіймати?

Ці слова боляче вдарили по Ліліан, як кулак у груди. Він бачив її наскрізь, грав з її думками, як ляльковод, який маніпулює своїми маріонетками.

— Ні, Хіллер, — сказала вона, голос її був холодний, але тремтів від гніву. — Я обов'язково зловлю тебе.

Він знову засміявся, і звук його сміху пролунав по порожньому провулку, немов луна від далекого грому.

— Я з нетерпінням чекаю на цей момент, — сказав він тихо, майже пошепки. - Але доти... пограємо ще трохи.

І з цими словами він зник, знову зливаючись із тінями, ніби його й не було тут ніколи. Ліліан залишилася одна, стоячи під зливою, що спалюється зсередини почуттям несправедливості і люті.

Вона знову впустила його. І це її злило найбільше.