Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Два місяці тому

Нік

Вона така красива, просто вибух мозку. Не можу втриматися, рукою торкаюся волосся — м'яке, шовкове. Все як я собі уявляв.

Відводжу їх назад, у неї дуже ніжна шия. Шкіра на руках свербить, так доторкнутися хочеться. Але не хочеться лякати Машу, вона й так дивиться насторожено. 

Хіба що зовсім трохи, трошечки, я тільки спробую...

Беру за підборіддя, мене вже криє нехило. Притискаюся губами до її губ, і зразу ж в груди впирається рука, і слідом лунає відчайдушний вереск.

Одночасно здригаємося і відлипаємо одне від одного. Це кричить кошак, якого я ненавмисно придавив. Машка опускає очі, її щоки горять, і я готовий посперечатися на майбутній батьківський «Кайєн», що вона ще ні з ким не цілувалася.

Оце мені пощастило! Така дівчинка, і ні з ким ще... Мені подобається, як вона ніяково відвертається, як червоніє. Я вже забув, коли таке бачив востаннє. А ні, брешу, бачив. 

Сестра Анвара, їй тринадцять років, завжди червоніє, коли вітається зі мною, дуже сором'язлива дівчинка...

Я б усю ніч сидів у машині й цілувався з Машею, але вона зніяковіло бурмоче, що на неї чекає мама, чекає і хвилюється. Як на доказ голосно дзвонить телефон, і я помічаю, що екран теж вкритий тріщинами.

— Так, матусю, я вже біля дому, — Маша притискає його до вуха, а я заводжу двигун.

— Я винен тобі новий телефон, — кажу, — і окуляри.

— У мене вдома є запасні окуляри. У цих оправа ціла, я замовлю нові лінзи.

Їду повільно як тільки можу, але два будинки ми проїжджаємо за хвилину. Допомагаю Маші вийти, вона довірливо хапається за мій лікоть. І я знову беру її на руки.

— Нікіто, не треба, я сама дійду, — Маша шепоче у вухо, а в мене бомбить у скронях і потилиці. 

Таке собі «не треба», коли рука за шию обіймає, а ніжне личко просто біля мого обличчя. Ми навіть торкаємося шкірою одне одного.  Еге ж, ось так узяв і відпустив.

Маша дихає переривчасто, ніби схлипує. Кіт, якого вона другою рукою притискає до грудей, починає невдоволено нявкати. 

— Мені треба додому, — шепоче на моїх руках Маша таким тоном, ніби просить вивезти її на безлюдний острів. 

— Зараз, ще трохи, будь ласка... — бурмочу, потираючись щокою об її вилицю, потім об скроню.

Насилу змушую себе відлипнути. Несу Машу в під'їзд, заходжу в ліфт і обережно ставлю на підлогу.

— Який поверх?

— Сьомий.

Це «вежа», у ній двадцять поверхів. Натискаю на кнопку верхнього і притискаюся чолом до чола дівчини. — Маш... Давай ще раз, ммм? Поки доїдемо...

Вона нерішуче кліпає очима і раптом сама до мене тягнеться. Я мало не стогну, коли ловлю її губи своїми. 

Це неперевершено просто. Вони такі податливі, пухкі, солодкі… Запускаю руку у волосся і допомагаю собі, притримуючи її за потилицю.

Боюся зірватися й почати цілуватися інакше, по-дорослому. Але й стриматися важко, я просто відлітаю від неї. Від того, як тонко й ніжно вона пахне. Як спочатку несміливо торкається пальчиками мого плеча, а потім уже сміливіше береться за рукав футболки, подаючись назустріч. Як уривчасто дихає, коли я відсуваюся, щоб перевести подих.

Навіть кіт затикається в неї на руках. 

І коли нас відкидає одне від одного вимогливим дзвінком телефону, я всерйоз шкодую, що ми зараз не в ліфті Бурдж-Халіфи. Там сто шістдесят три поверхи. Хоча, напевно, мені і цього було б замало.

***

— Мам, я вже в ліфті, — Маша натискає на «відбій» та мружиться на панель. — Нікіто, чому ми так довго їдемо?

— Хіба довго? — загороджую спиною панель, а сам натискаю на «сімку». Ліфт зупиняється, потім їде вгору.

Хм, це скільки разів ми спускалися і піднімалися?

Сьомий поверх, двері до квартири відчинені, на порозі на нас чекає жінка. Одного погляду на неї достатньо, щоб зрозуміти, кому донька завдячує шоколадними очима і густим волоссям.

Вродлива, доглянута. Скільки їй років? На вигляд більше на старшу сестру схожа, ніж на маму.

Дивиться на мене, потім на Машку, у погляді одні запитання, а ще неприхована тривога.

— Це моя мама, Дар'я Сергіївна, — Маша поспішно розриває незручну паузу. — Мам, це Нікіта. Ми нещодавно познайомилися. Він мені допоміг дійти додому, я знову розбила окуляри. І ще ось... — вона відриває від толстовки переляканого кота.

Шоколадні очі Дар'ї Сергіївни ковзають по моєму обличчю. Що ж я так хвилююся, га?  

— Доброго дня! Дуже приємно, — добре, хоч потрібні слова в пам'яті спливають.

Легка усмішка торкається губ, мама Маші привітно киває.

— Добрий вечір, Нікіто. Проходьте. 

Наче для них у нормі справи пізні гості. Маша входить першою, плетуся за нею на ватних ногах. Почуваюся приблизно, як цей блохастий котяра, якого ми притягли з вулиці.