Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

— Мишенятко, де ти взяла котика?

Мишенятко? Мишка, значить. Миша... А їй підходить!

— На вулиці. Його ледве машина не збила, воно там пропаде, можна його залишити, мамо? Будь ласка...

Дарина Сергіївна дивиться на мене з таким виглядом, ніби хоче запитати: «А цього чела ти звідти ж притягла?»

Ні, так не годиться, треба сказати правду. Навіть якщо вона ні про що не здогадується, нехай краще дізнається від мене, ніж від доньки. Потрібно тільки вибрати момент.

— Давай його сюди, — Дар'я Сергіївна зітхає і забирає кошеня, те одразу починає голосно муркотіти. А в нас тільки горлопанив і нявкав. — Мишко, переодягайся. Нікіто, мийте руки і йдіть на кухню. Ви будете чай чи каву? 

Коли виходжу з ванної, Маша-Миша вже на кухні. Сидить біля кошеняти і дивиться, як те хлебче з пластикового судочка молоко.

При яскравому світлі краще видно, сідаю і крадькома її розглядаю. У Маші дуже красиві руки з довгими, як у піаністки, пальцями. І навіщо вона одягається як пацан? Зараз на ній футболка з шортами, і я залипаю на стрункі ніжки.

Вона вся така акуратненька, ладна. Шкода тільки, що знову в окулярах. Товсті лінзи спотворюють очі, вони здаються маленькими і злими.

Швидким поглядом обводжу кухню. Затишно. Може, не так круто, як у нас чи в Мамаєвих, але на рівні. Усе світле — від меблів до жалюзі на вікнах. Багато квітів. 

Маша сідає за стіл навпроти мене і поглядає на матір. Поки та розливає чай по чашках, очима вказую Мишці на окуляри. Її щоки рожевіють, а в мене по венах біжать струмені.

Вона згадала ліфт, присягаюся, бо я теж його згадав. Моя Миша знімає окуляри, кладе поруч на стіл і піднімає на мене очі. Вони великі й вологі, як у лані, і в мене знову частішає пульс разом із серцем.

Пахне лимоном і випічкою, на столі з'являються булочки з родзинками і маком. Дарина Сергіївна сідає поруч із нами і складає долоні будиночком.

— Нікіто, розкажіть, як ви з Машею познайомилися? Ваші батьки не хвилюються? Уже досить пізно.

Чую тільки перше запитання. Маша дивиться на мене насторожено. Зрозуміло, не хоче зіпсувати перше враження. Розповісти, як є, чи вигадати що-небудь? Давай, Нік, наважуйся. Не будь закінченим козлом.

— Насправді, — кажу сиплим голосом, — насправді це було не зовсім знайомство.

Доводиться прокашлятися.

— Ось як? — красиві брови здіймаються вгору. — І що це?

— Я збив вашу доньку, — випалюю, кров зрадницьки кидається в обличчя. У роті миттєво пересихає, але я героїчно утримуюся від ковтка чаю.

— Що значить, збив? — усе ще не розуміючи, перепитує мама Маші.

— Дуже просто. Ударив машиною. Прав немає, мені ще немає вісімнадцяти, тож...

— Мам, — Машка доторкається до руки матері, яка стискає чашку. 

Але мене вже несе. Навіть не думаю зупинятися. Вперше в житті відчуваю драйв від того, що кажу правду. Переказую те, що трапилося, від початку до кінця, нічого не прикрашаю і не зупиняюся навіть тоді, коли не завадило б і пригальмувати.

— Я не зі благородства повернувся, мені ваша дочка сподобалася. Дуже сподобалася, — випалюю. 

Намагаюся не дивитися на Машу, надто обпікає погляд розкритих потемнілих очей.

Дарина Сергіївна недовірливо дивиться на мене. Впевнений, їй складно перетравити таку інфу. 

— Ми можемо викликати поліцію, якщо хочете. Можемо набрати батька, він в Австралії, там якраз день. Я готовий, — ну, тут я, звісно, загнув. Не готовий. Не хочеться залишитися без грошей і без машини. Але вибору я собі не залишив.

У повітрі повисає тиша. Гнітюча і невизначена. Відсьорбую чай. 

— Припустимо, поліцію ми долучати не будемо, — Дар'я Сергіївна бере в руки чашку, — а от з вашим батьком я б поговорила. Дайте мені його номер. Як його звати?

Хіба я себе не назвав? А, це вона про батька, не про мене.

— Андрій. Топольський Андрій Григорович.

Дивлюся на її руки. У мами Маші такі ж довгі пальці, як у її доньки, у них це сімейне. Немов у сповільненій зйомці бачу, як вони розтискаються, чашка падає на підлогу. Від дзенькоту розбитого скла спляче кошеня підривається і з переляку розпушує хвіст.

Ну так, мій батько — депутат облради, але він не їсть людей. Дивно, що вона так реагує. Навіть те, що я збив Машу, походу, вставило менше.

Жінка різко встає, притискає долоню до губ і відходить до вікна.

— Мам? — Маша звичним жестом надягає окуляри і здивовано дивиться на матір. Підходить, торкає за лікоть. — Матусю, ти чого?

Нерозуміло моргаю, кидаюся поглядом від Мишки до її матері й назад. Що взагалі тут відбувається?

— Тобі краще піти, Ніку, — тривожним голосом каже Маша.

— Так, Нікіто, — луною відгукується Дар'я Сергіївна, — ви йдіть. Дякую, що привели Марію.

— Гаразд, — нічого не розумію, розумію тільки, що справді краще звалити. Хотів ще запитати, чи напише вона на мене заяву, але передумав. Потім у Мишки запитаю.